Завантажити

спала вона, чи не спала? Ранковий холод пронизує її тіло. Їдким туманом парує болото, і крізь мряку видно, як рожевіє на сході — певне, сонце сходить Югина поглянула на дітей і раптом завмерла: біля Ольги, скрутившися плегеними кільцями, лежить гадюка. Близькість небезпеки зразу ж виводить молодицю із заціпеніння; вона, боячися навіть дихнути, відступає назад, де між кущами вільшаника то тут, то там чорніють вогкі, набубнявілі штурпаки. Схоплюється руками за один, і він притишено хрупає в землі, біля кореня.
«Хоч би не промахнутись. Хоч би не промахнутись», — благає усе її тіло, а в очах аж темніє, бо вони бачать тільки потворні темні кільця гада.
З силою вдарила дрючком, і здалось, наче саме серце вискочило з грудей. А потім швидко загупала вузлуватим кінцем по осоці, не помічаючи, як чорна вода, замішана дрібними ниточками корінців, заляпувала одіж і обличчя.
— Мамо, що ви? — прокинувся Андрій і сторопів, бачачи поширені од переляку, напруги і хвилювання великі потемнілі очі.
— Ой, — схопилася за груди. — Так перелякалась, так перелякалась! — і, кривлячись від огиди, відкинула палицею гадюку в болото. — Ходімо, діти мої, подалі від цього проклятого місця.
— Куди ж підемо? — запитав Андрій.
— В Майдани помандруємо. Нема моєї сили більше гноїти вас у болотах. Чули ж, що померла дитинка Лукіяна Зарембовського.
— Її гадюка вкусила, — прокинулась Ольга, протираючи очі кулаками.
І мати тісніше пригорнула дочку до грудей, мимоволі, з опаскою подивилась на притоптану траву, де нещодавно лежало страхітне кільце.
Зібрали у вузлики убогі пожитки, з'їли по невеликій скибці вже зацвілого хліба і обережно пішли купинистим болотом до Майданів — невеликих хуторів, що розташувалися в лісистих яругах далеко-далеко від битого шляху.
В кущах то там, то тут сиділи люди; вчуваючи кроки, злякано підводились і застигали, як застигає водяний бугай, чуючи небезпеку. Гіркувато курилися дими; запасливіші втікачі пекли картоплю; зрідка на жару якийсь рибалка піджарював рибу.
Де-не-де форкали коні, мукали корови — дехто встиг вигнати худобу.
Андрій розшукав коня і наздогнав своїх на лозовику. Мати підсадила Ольгу, а брат повів за повід коня, ідучи тихою ходою по чорній податливій стежці. Підводилось сонце, і туман, осідаючи, відкривав шапки верболозу і вільхи; чіпляючись за трави, він поволі котився за вітром і розходився, неначе важкий сон.
Знову білогруді чайки, сумовито скиглячи, питалися в мандрівників:
— Чиї ви? Чиї ви?
«Отця і неньки», — так само відповідала у думці Югина, з болем дивлячись на брезкле, роз'їдене комарами обличчя Докії.
«Великий світ, а нема де дітися в тобі, нема де заховатись од ненависного ока; Може і в Майданах на нас чекає невблаганне лихо». І знову ворухнулось те саме рішення: треба послати Андрія розшукувати чоловіка. Хай забирає її у партизани. На миру і смерть красна.
Болота і болота. Блисне вода то ржавчиною, то синьою, неначе гас, закиссю, то страшним помутнілим оком покійника, то несказанною голубінню, до якої тягнуться квіти, де розростається глянсувата рогоза та лепеха, прикриваючи кубла диких качок. Одне гніздо з великими світлозеленими крашанками Андрій побачив у кущі червонолозу. Нахилився над ним, але Докія насварилася на нього:
— Не чіпай! То тільки фашист проклятий руйнує все життя.
— Я Ользі хотів... голодна вона.
— Хай потерпить. Не треба пташини зобижати. Увечері прим'яли кущ ліщини, настелили трави і полягали спати. Та не спалося молодиці. Далеко в рудавозеленому мареві сходив повний кривавий місяць. Тонко і в'їдливо дзижчали комарі, а байдужі хмари висіли над головою, неначе брили каміння.
— Не спите, мамо? — торкнувся плеча Югини Андрій.
— Не сплю, дитино, — почула, яка міцна рука у сина, ну неначе в Дмитра, тільки трохи менша. І знову ворухнулися ті самі думи.
— Не журіться, мамо. Доберемось до Майданів, і я поїду шукати батька, — неначе вгадав її думки, подивився вдалину,
І здригнулася молодиця. Чиясь голова з'явилася поміж кущами, висока чорна постать почала наближатись до них. З-за плечей стриміло дуло гвинтівки.
«Ні, це не облава», — відлягло трохи од серця, бо більше ніде ні звуку не чути, але швидко знову прокинулась тривога, бо щось знайоме і недобре було в цій високій, наче тінь, зігнутій поставі. Осьвона взяла трохи ліворуч, і Югина, відхиляючися назад, пізнає Сафрона Варчука.
«Кого ж він шукає в болотах? Чи не її? Але чому з ним нікого нема? Бродить, як голодний вовк, шукаючи здобичі», — і полегшено переводить дух, коди Варчук відходить далі від них, обминаючи озерце.
— Мамо, не пізнали? — гаряче дихнув їй в обличчя Андрій, і його бліде лице аж стужавіло від хвилювання і непокою.
— Пізнала. Чого він тут ходить?..
— Це неспроста, мамо. Сам він без фашистів чи поліції ніколи б сюди не забрів... Мамо, — голос його аж переривається. — Це, може, наші

читати