Завантажити

ширшаючи, спускався навислими зморшками до Бугу.
— Ощасливте нашу домівку, — вклоняючись, підійшла до них немолода жінка в старенькому полотняному сачку.
Увійшли в хату, чисто прибрану, застелену татарським зіллям, і Созінов зразу взявся за кухоль, щоб вмитися. Але жінка попередила його:
— Умивайтеся звідси, — поставила великий глиняний полумисок.
— Чи не чари нам приготували? — засміявся Созінов.
— Це річкова бистра вода. Щоб завжди були красні і дужі, як вода. Умивайтесь, синочки, — любовно подивилась на партизанів і зітхнула.
 
* * *
Гармонія грала, а потім і пісня озвалася. Заслухалася, замислилася жінка на порозі, перебираючи руками полинялий старенький фартух.
— Чого запечалились? — увійшов у двір Дмитро.
— Оце тільки й ожило село в ці години. І дивно, і чудно слухати пісню. Аж не віриться, — подивилася молодиця великими сумовитими очима.
Заходило сонце, тихо осипалися вишняки, червоніла і темніла ріка, задимілись береги, і човник на хвилях перегойдувався, летів, мов чорний нирок. Вулицею лунко проклепали підкови, і партизан на рослому коні, перехрещений кулеметними стрічками, опоясаний вінком гранат, велично злетів на крутий пагорб, а потім заховався за стіною порожевілого квіту...
Дмитро уже знав життя своєї господині. Нічим воно не відрізнялося від горя тисяч жінок...
Може колись нові покоління, щасливі з колиски й до домовини, з подивом і повагою згадають просту колгоспницю з-понад славного Бугу Катерину Іванівну Руденюк, що народилась на панському полі, знайшла свою долю на вільній ниві і померла від кулі лиходія за те, що варила їжу партизанам...
Чоловік її і старший син пішли в 1941 році захищати Батьківщину. Одержала від них кілька коротких листів, які й досі десь лежать, а може і зітліли в землі... бо нема вже в живих Катерини, нема й хати її, тільки чорніють з червоного грунту обгорілі підвалини...
Далі війна покотилась на схід, і замість листів тепер тішили жінку лише сни, коли бачила у них дорогі обличчя. Старшу, сімнадцятилітню дочку убили фашисти, — втікала із неволі додому. Тричі забирали її в проклятий край, і тричі утікала з дороги.
— Нехай мене зарубають, уб'ють, так ви знатимете, мамо, що лежать мої кості в своїй землі, — говорила вона.
Катерина на своїх руках донесла вночі з царини вбиту дочку. Сама викопала яму в садку, сама й заховала під вишнею, не насипаючи високого горбка, бо лиходії заборонили прибирати тіло дівчини — хай інші бояться втікати. Тільки дерном покрила мати дорогу могилу та сльозами змочила її. Прийнявся підрізаний дерн, розрісся, як горе материне. Залишилась лише з п'ятилітньою Галиною... Аж ось і вона біжить з вулиці, головастенька, проворна, очі довгасті з сміхотливими жмурками. Дмитро широко розставляє руки, і дівчинка довго ; кружляє по подвір'ї, аж поки не опиняється на могутніх плечах.
— Дядя Митя! — сміючись, охоплює рученятами голову Дмитра.
— Тьотя Галя, — в унісон відповідає.
— Я не тьотя, — заперечує дівчинка.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
— Хто ж тобі такого наговорив?
— Сама знаю.
— А ще що та знаєш?
— Що ви Гітлера уб'єте. Правда, дядю Митя?
— Правда, тьотю Галя.
— Я не тьотя.
— А хто ж ти?
— Я Галя.
--- Хто ж тобі такого наговорив?
— Ніхто! — розгадує дівчинка, що з неї насміхаються, і ображено відкопилює губи.
— Ну, коли не признаєшся — викину на хату!
— Не викинете, — впевнено заявляє Галина, гарцюючи на плечах і міцніше охоплюючи голову Дмитра.
— Чому?
— Бо ви добрий, дядю Митя... Таким і мій тато був. І ці наївні слова водночас бентежать і болем наливають душу Дмитра.
Осідлавши коня, поїхав із Созіновим перевіряти варту: боявся, щоб на радощах не хильнули зайвого хлопці. Потім. завернув на майдан, де грала гармонія і молоді партизани так кружляли з дівчатами, що пил та вибитий спориш високо злітали вгору. А старші готувалися завтра виїжджати в поле: орати вдовам і партизанським та червоноармійським родинам. На подвір'ях бряжчала упряж, залізо, лунко озивалися партизанські голоси:
— Хіба це плуг? Це сльози, а не плуг: лемеша нема, п'ятка протерлася, чепіги поламалися.
— Ех, аби трактор... хоч би побачити...
— Ти, браток, тракторист?
— Та ні, кулеметник...
— А був?
— Бригадиром тракторної...
— Як земля увечері пахне.
— На врожай...
 
XVII
Вранці попрощалися із Туром, виїхали з подвір'я.
В долинах співали струмки, і кожен із них мав свій голос. На крутих пагорбах дивовижними брамами злітали і опускались додолу напіврозквітлі яблуні, оповиваючи усе село. Навіть промені сонця, проціджуючись крізь яблуневий цвіт, ставали блідішими і м'якшими.
За мостом обминули спалену вулицю, огороджену чорними кістяками мертвих дерев, і виїхали за село.
Навколо розкинулась, розгулялась зелена

читати