Завантажити

Пізнала? — подивився на дружину.
— Неначе Варчук? — відповіла, нахмуривши лоба, і ближче присунулась до чоловіка.
— І не вхопило ніде такого гада.
— Варивоне, підвези! — хрипло гукнув Варчук і швидко пішов до воза, розтягуючи в усмішці зморшкувате обличчя.
— Я вас підвезу тільки на той світ, — злісно процідив Варивон і погнав коні в село.
 
XXI
Погода була мінлива. У травні раптом похолодало, і Дмитро навідріз відмовився сіяти гречку.
— Почекаю ще кілька днів, а зараз піду орати на пар, — заявив Степанові Кушніру.
— Що його робити? — в нерішучості завагався той. — Треба посів вчасно закінчити, за графіком. За графіком.
— Ви все з тим графіком носитесь, як деякі уповноважені з району, — натякнув на Петра Крамового.
— Чого ти мені цим уповноваженим печеш очі? — і собі розсердився Кушнір. — Тиснуть на нього і на мене, щоб скоріше засівали.
— І вірно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю...
— Словом, роби, що хочеш... Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.
— Про мене, хоч і в область дзвоніть, — невдоволений вийшов надвір. — Хлопці, беріть плуги — і поїхали орати на пар, — звернувся до своєї бригади.
— Аз гречкою як? — поцікавився Карпо Варчук.
— Тебе і гречка кортить? — з серцем нагадав минуле.
— Що ви, Дмитре Тимофійовичу, про таке згадуєте. — Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. — Вам привіт од мого батька.
Нічого не відповів Дмитро, заклопотаний сів на воза і поїхав у поле.
Надвечір до його бригади примчав на машині Петро Крамовий. Не виліз, а вискочив з кабіни, радісний і злий.
— Ти що робиш, свавільнику! — зразу ж насівся на Дмитра. — Зриваєш посівну кампанію? Підривом колгоспу занімаешся!?
— Я діло роблю, — понуро відповів, не дивлячись на Крамового.
— Яке діло? — злорадно заіскрилися очі. — Чорне діло? Хто тобі наказав орати на пар, коли масиви лежать незасіяні?
— Зараз сіяти не буду. Коли грунт прогріється до п'ятнадцяти градусів, тоді сіятиму.
— Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сій гречки — хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплічнику.
— Я, я — куркульський поплічник? — смертельно побліднув Дмитро.
— Ти! Ти!—театрально ткнув пальцем Крамовий, не помічаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, і знову злостива усмішка освітила м'ясисте обличчя.
— Я? — аж вигнувся Дмитро. — Геть мені звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! — уже не володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремінець, обкрутився навколо пужака і швидко почав розкручуватись.
Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'яті. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмішку, і лише уста затріпотіли нервово, часто. Прожогом скочив у кабіну і звідти вигукнув:
— Сьогодні ж, сьогодні ж виключу з колгоспу! Бандит!
Машина загурчала, заколивалась і незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерізав батогом молоде стебло полину і швидко пішов до плуга. Він так затис у руках чепіги, що зразу ж зламався болт.
«Невже викине з колгоспу? Яке він має право? Яке він має право?» — поринув у роздуми, не помічаючи, як співчутливо стежила за ним уся бригада і радісно, насмішкувато — Карпо Варчук та Кузьма Василенко.
Смерком Дмитро важко попрямував до села. Біля мосту порівнявся з Прокопом Денисенком і Василснком. Плескате й округле, неначе місяць, обличчя комірника аж світилося радістю, і Василенко кривився злобливою усмішкою.
Хотів мовчки обійти їх, але Прокіп нахабно заступив дорогу:
— Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобі, Дмитре, воші в тюрмі погодувати, щоб не був таким розумним.
— Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,— аж заледеніли од злоби очі Василенка.
«Яка страшна нікчемність, коли впивається своєю перемогою». — І Дмитро тільки тепер зрозумів, наскільки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким він завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радістю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенілими брудними пазурами.
Дмитро, вирівнюючись, тільки руку одвів назад — і обидві постаті проворно одскочили від нього.
— Тю-тю! Дурний! — вилаявся Прокіп і знизив голос:—Ми і добром до нього, а він... Ех ти, кров баламутська... Дмитре, — оглянувся навколо, — давай діло одне обкрутимо. Ну, не бісись. Послухай раніше. Сам знаєш — влип у нелегке діло. Тут не крадіжка — політикою пахне. А політика — діло нешутєйне.
— Еге ж, політика, — похитав головою Василенко.
— Ну, і чого од мене хочеш? —

читати