Завантажити

кричить матері:
— Мамо, я вже зовсім чорнявою стала! Еге? Ловко мені!
— Ой, вертуха нещасна. Як візьму ремінця, — смикає за сорочку сестрицю найстарший білявий Леонід і кривиться, щоб усмішка не здмухнула його строго-навчального виразу.
— Годі вже дуріти. Вимийся, Полікарпе, та будемо снідати. Бач, як зашмарувався, наче вугляр. І носить ото нечиста чоловіка в самий вогонь.
— А хто б тоді коні рятував? До всього господарського і вмілого ока треба... Позбігалися люди до стайні, кричать, репетують, а що робити — не знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир скомандував. І всі послухались мене: Шевчик, Кушнір, Горицвіт, Очерет.
— Ой, уже помовч. Теж мені командир! — сміється Олександра, зливаючи на руки чоловікові.
— Татко, а багато ти коней вивів? — крутиться біля нього Степанида.
— Найбільше за всіх — впевнено відповідає, і кудись далеко-далеко, як за невидиму і невідчутну грань, відпливає той острах, коли його ледве не вбив переляканий жереб. — І ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б, який Горицвіт страшний вийшов з огню. Все лице обгоріле. Я і він — найбільше діла зробили Правда, він не такий проворний...
— Цить, не теревень, — і то звичний жіночий жалісливий вираз, коли почула про Горицвіта, зразу ж зникає з обличчя, і вона насмішкувато дивиться на свого чоловіка, трясучись у беззвучному сміхові. Той також розуміє, що перехопив через край, і швидко, діловито переводить розмову на інше.
— Тепер я вже буду в колгоспі старшим конюхом. А Василь Карпець моїм помічником.
— Гляди, чи не навпаки має бути.
— Чого там навпаки Уже мене в правління мають ввести. За такі діла, знаєш... Ну, що там в тебе їсти? Знову юшка пісна? Коли ти вже щось розумніше вигадаєш?
— Коли ти головою колгоспу станеш, — сміється Олександра.
— Ну, так, видно, ти замориш чоловіка юшкою, бо, певне, не швидко це буде...
 
* * *
Григорій перші дні навіть жінці не признався, що привчає корів до роботи. Встане ще до світа, вип'є склянку молока і спішить на поле.
— Чого так рано, Грицю, йдеш? — запитає здивовано Софія.
— Діло є. Знаєш, які в нас неподобства бувають? Забуває орач сам доглянути плуга, бо сьогодні оре одним, а завтра другим. Треба перевірити, нарихтувати реманент.
— То хай ковалі за цим дивляться.
— Ковалі, ковалі! Все на них не звалиш. От потрібно на правлінні поставити питання: до кожного орача прикріпити коні, плуга, щоб не міняли щодня, мов на ярмарку.
Одначе через кілька днів Софія довідалась, чого так рано поспішає Григорій із дому. В суботу, витопивши в печі, понесла жінка у поле обід. Знала, що перша бригада працює в Кадібці. Але в прилісному урочищі не знайшла Григорія.
— Де ви мого чоловіка поділи? — жартома запитала у Власа Свисика, що, нахилившись, ходив за плугом.
— А він з нами не оре, — зупинив коні і почав обчищати істиком налиплу землю.
— Як не оре? — здивувалась і перелякалась Софія: чи не трапилось щось?
— Дуже просто: піди на Ведмежу — він там привчає корів до ярма.
Більше нічого не розпитувала жінка і швидко майнула на Ведмежу.
В долинці, біля самої річечки, затиснутої висохлим торішнім рогозом, Григорій водив на налигачі корів. Побачив Софію, зніяковів, зупинився. Але Софія була не з тих жінок, що, коли треба і не треба, уміють зіпсувати настрій чоловікові. Не-начеб усе їй було давно відомим, вона привітно підійшла до Григорія, змовницьки посміхнулась:
— Думав — не знайду тебе? Не знаю, що ти робиш? Сідай, попоїж трохи. За роботою чоловік навіть пообідати не має часу. Горе мені з такими робітниками.
Григорій зрадів у душі, що Софія, яка не раз уміла обпекти їдким і насмішкуватим словом, так вірно оцінила його роботу, не дорікнула за обман.
— От молодчина. Так їсти захотів, — похвалив дружину, хоча й зовсім не хотілося обідати.
Вибрали зручне місце на бережку. Софія розстелила полотняну пілку і зручніше умостилася на землі.
— Катерина з кожним днем усе більше стає схожою на тебе. Викапаний батько, — тихо говорила за обідом, пригадуючи усі риси своєї дочки.
— А язичок твій, — засміявся і відхилився, коли Софія замахнулася ложкою на нього.
— Григорію, важко корів навчати?
— Ні. До всього підхід потрібний, — уже весело розповідав. — До худоби треба мати добре око й руки. Від іншого корова за троє гін біжить. А я її спочатку так лагідно на ймення назву, погладжу, погомоню. Дивись — вона до мене шию витягає, а далі одежину — лизь, руку — лизь. Познайомились, значить, добре, близько. Ну так, наче після поцілунку.
— Порівняв, — засміялась Софія.
— Далі даю корові ярмо понюхати. А потім: «Ший, ший, манька». Вона і кладе шию в ярмо. Правда, спочатку так сумовито-сумовито, як людина, подивиться на тебе. Заспокоїш її, підгарля почешеш... І помітив, що худоба любить по своєму сліду ходити. На другий день уже у віз-порожняк запрягаю. Корови

читати