Завантажити

 
* * *
— Хто там?
— Югино, це я, Варивон! Буди скоріше Дмитра.
— Ой, що таке? — злякано припала молодиця до вікна.
— Стайня горить!
Дмитро надіває лише картуза і з піджаком в руках вискакує надвір.
Вогка березнева ніч неохоче підіймає і збиває набакир червону гостроверху шапку вогню.
Темні вулиці зрідка обзиваються важким гупанням і голосами. Варивон зразу ж провалюється в темряві, і Дмитро тільки по звуку поспішає за ним.
Те, що вони побачили, перевершило найгірші сподіванки: стайня була наглухо замкнена зсередини, а підпилі конюхи, що тільки тепер прийшли до пам'яті, десь загубили ключі і ні самі не могли вибратися, ні випустити коней. Будівля наповнилась людським криком і іржанням худоби. Дужі копита марно били в міцні стіни, чути було, як туго натягувались ремінні поводи і обривались, неначе басові струни.
Той глухий гул болем віддавався в кожній клітині Дмитра. Ненавидячим оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але нічого не робили.
— Що! На весілля прийшли дивитися!? Чи в кіно? — визвірився і краєчком ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнір, Григорій Шевчик та Олександр Підіпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.
— Ану, хлопці, берись! — скомандував Варивон і перший ухопився за березовий кряж. Кілька рук підхопило дерево і через момент вдарили ним по дощаній брамі. Як перебиті кості, хруснуло дерево, затремтіло, злобно огризнулося і знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину стайні, розчахнулась.
— Відскакуй до стін! — гукнув хтось, і в цей час троє коней вилетіли з стайні і, високо несучи голови, прожогом кинулись в темінь. З отвору рікою покотився дим, а з нього вивалились напівосліплі, очманілі конюхи.
Варивон перший скочив у їдкий і гарячий потік, а за ним наосліп побіг Дмитро. Перед собою він почув міцний тупіт, і підсвідоме притулився до цимбалини. Осліплений кінь, почувши людину, кинувся до неї і зупинився, важко хропучи. Дмитро обережно спіймав коня за оброть і, коли той метнувся на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як під рукою затрепетала і перекотилась зморшками тонка перегріта шкура. З заплющеними очима, захлинаючись і збиваючи плечем коня, Дмитро вибіг у поле.
Яке чудове твоє вологе повітря, березнева ніч! Неначе здоров'я ллється в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю і спеки. Яка чудодійна ти, водо студена. Ніколи в житті ти не була такою доброю і живущою.
Дмитро наспіх втискає в жолоб свій картуз, піджак і, дужий, лихий, стікаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями іскор, ріку.
— Живемо, Дмитре! — міцною рукою б'є його по плечу вірний товариш.
— Живемо, Варивоне!
— Ти не зразу, Дмитре, обрізай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всі кості перетовче тобі — оскаженіла, одуріла.
З другого боку стайні, немов на другому березі ріки, чути хрипкі голоси Степана Кушніра, Григорія Шевчика, Полікарпа Сергієнка. Варивон аж зупинився на мить.
— Дмитре, невже Полікарп у вогонь кинувся?
— Виходить. В гурті не тільки батька добре бити! — і через хвилину він вискакує в браму.
— Ой, людоньки, де ж мої коненята? — журиться в димовій завісі голос Олександра Підіпригори.
— Всі тепер наші. Не трать марно часу! — строго кидає Кушнір.
— Наші то наші, а як мої дереші згорять?.. Це теж наші!
Все важче і важче вбігати у стайню. Сніпки соломи валяться на голову, вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. І Дмитро відчуває, як дерев'яніють в нього руки, ледве стримують коней, як важко заплітаються ноги, як розбухають роз'їдені болючі очі.
До дідька втому! Він не покине стайні, поки не виведе останнього коня або поки кроква чи бантина не зіб'є його з ніг. Йому не сором буде подивитися в очі людям, Маркову.
Ось одурілий жереб уже підминає його під себе. Вчепився чоловік обома руками в оброть і повис на ній міцним зібраним клубком. Іще одне зусилля — і свіже повітря ледве не збиває Дмитра з ніг. Він заточується і вже нічого не бачить перед собою. Чорніють обпалені брови, чорніє обпалений чуб і боляче тужавіють руки, роздерті до м'яса шорсткими поводами. На щоках здіймаються жовтуваті напівпрозорі пухирі. Чиїсь долоні бережно торкаються Дмитра, і він незабаром опиняється на вогкому сіні.
— Спасибі, товаришу Горицвіт, — з хвилюванням чує тихий голос Недремного. — Спасибі за службу, за дружбу, як кажуть.
— То вам спасибі, — відповідає пошепки і тягнеться рукою до твердої руки робітника...
Як болить і щемить усе тіло. Ще і досі не вийшов дим із невидющих очей. Але, крім болю, є чуття радості і гордості.
Хороші ви, березневі ночі, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом!
Тільки Дмитро вже нічого не бачив цієї ночі. Одначе, летячи в тривожну і темну безвість, він відчував

читати