Завантажити

землю нюхають, боязко їм, ступають несміливо, з опаскою. От я їх справляю на вчорашній слід. Почує худоба свій дух — і повеселішає, сміливо йде. Потім веди їх куди хочеш — не бояться.
— Он де вони воркують! — почули голос Степана Кушніра.
— Просимо обідати, — підвелась Софія з землі.
— Не хочу. А є що? Є?
— Знайдеться.
— Тоді пособлю вам. Бо за цілий день так набігаюсь, що й нема часу на обід піти, — присів Кушнір. — Григорію, хочемо тебе послати на агротехнічні курси. Поїдеш?
— З радістю, — без жодного вагання відповів Григорій, і обличчя Софії зразу ж похмурніло.
— А надовго ті курси? — запитала, одводячи очі від Григорія.
— На шість місяців. Підучиться ходити біля землі! Це велике діло! — повчально промовив Кушнір, справно орудуючи ложкою. — На агрономічну лінію треба нам ставати.
— Це правда, — погодився Григорій. — Коли, як не тепер, учитися чоловікові. Прочитав я про Мічуріна, і так захотілося по-справжньому прикласти руки до землі, по-вченому ходити біля неї... Не хмурся, Софіє, будуть бабські курси — і тебе з хати нажену...
• • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • • •
Оті роки, що навік одшуміли весняними зливами, горобиними ночами, осінніми туманами і голубими завіями, впритул підійшли до Дмитра. Навіть здавалося: то не вітер оживає в темряві, а наближається з далеких берегів те життя, що тільки спогадами тривожитиме, радуватиме тебе, відходитиме в даль і знову повертатиметься, все більше притіняючи і не тьмарячись, як надвечірнє врожайне поле.
Не просто були прожиті останні літа. Була в них скорбота і радість, помилки і невсипущі шукання, цвіт і плід, і кожен рік був обсіяний дорогими згадками, як нива зерном. Погане швидше забувалося, ніж хороше, на ньому менше зупинялась думка. А добре випливало барвисто і повно. Дмитро не довірявся тим сумовитим пісням, що викреслювали прожиті роки. Чи не кожен із них розширював його життя, радував своїм теплом і світлом, збагачував новим досвідом. І свою працю, вдумливу, кревну, він, Дмитро, немарне вкладав у чорну землю. Хай радість зробленого, пережитого жила поки лише в його серці, але із нею, цією міцною, повною радістю було добре, як щасливій матері зі своєю дитиною...
— Татку, це ви?
Недалеко від двору кинулась назустріч йому Ольга.
— Ні, не я, — любовно підхопив дочку на руки, умостив на плече і широкими кроками, майже бігцем, поспішив на подвір'я.
— Татку, чого ви так довго на полі були? Ми ждали вас, ждали.
— Треба було досіяти ячмінь.
— Татку, а чого за нами зорі йдуть?
— Чого зорі йдуть за нами? — задумавсь. — Не знаю.
— Е? — недовірливо перепитала. — Ви такі великі, ви повинні все знати. Чого?
— Бо у них ноги є.
— Ні, нема, нема! Ви обманюєте, татку! — застрибала на плечі.
— Обманюю? Ну, так зараз же злазь мені на землю.
— А я не злізу! — ще міцніше охопила голову батька обома руками. — Андрій каже, що зорі більші, ніж наша земля. Правда, підманює? Вони маненькі, маненькі, як мачки.
— Підманює. Нічого в світі нема більшого і кращого, ніж наша земля.
— Я ж казала Андрієві, що він брехунець. А він ще и сердиться, каже: нічого я не тямлю. Чого, тату, малих усі підманюють?
— Хто ж тебе ще обманює?
— І ви, і мама. Мама принесли хліб і кажуть, що він від зайця. А ви кажете, що зорі ноги мають. Ще скажете, що вони в черевики взуваються.
— І в кого ти вдалася, така лепетуха? — любовно поцілував дочку і, пригинаючись, увійшов до хати.
— І зовсім я не лепетуха, — образилась і відкопилила червоні пругкі уста. — А що ж, мені бути такою вовкуватою, як Андрій?
— Хіба так можна говорити про свого брата? — нагримав на Ольгу. І неприємно стало, що справді Андрій може вирости таким похмурим, мовчазним, як і він, Дмитро. — «А це недобре: між людьми й слова не скаже. Тепер треба привчати, щоб не дичився».
— Припізнився ж ти, чоловіче, — метнулась Югина ставити вечерю на стіл.
З другої хати увійшов Андрій, мовчки підійшов до батька.
— Сідаймо, Андрію, вечеряти, — посадив сина біля себе.
— Я вже, — коротко відповів, і Дмитро пильно подивився на свою дитину. «Цей зайвого слова не скаже».
— Дмитре, завтра по тебе підвода заїде? — Югина сіла біля Андрія.
— Заїде. Вдосвіта.
— Мені треба на буряки завезти добрива і клітку з курми.
— Добриво візьму. А курей хай тобі хтось інший везе.
— Чому?
— Що ж це ти хочеш, щоб я став курячим батьком?
— Який ти чудний, Дмитре. Всі ж тепер вивозять курей на поле.
— А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Під'їде підвода — їдь зі своїм птаством, а я й пішки на поле піду.
— Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм місцем перед курми, — лукаво глянула на Дмитра.
— Не стільки перед курми, як перед курячою матір'ю. Як твої буряки?

читати