Завантажити

осміхнена, налита спокійною лісовою красою, що особливо вигідно визначалась зимою, коли сніги вибілювали темінь з її смаглявого лиця.
— Де правда, Варивоне? — важко перевів подих, і під чубом заворушилось ряботиння зморщок.
— Що з тобою, друже? — здивовано і з тривогою поглянув у чорні очі, у яких тепер за темінню не можна було побачити чоловічків.
— Нічого, Варивоне, сідай...
— Тяжко тобі, Дмитре? — присів біля нього Варивон, торкаючись міцним плечем плеча.
— Ні, легко. Щоб моїм ворогам було усе життя так легко! Розказав Варивонові про зустріч з Крамовим.
— За старе мститься. В'їдливий, поганий чоловік, — уважно вислухав Варивон товариша. — Ну, нема тобі чого печалитися. Подумаєш, велике цабе отой Крамовий. Тільки дереться, мов жаба, на корч.
— Ти знаєш, у мене так на душі стало, начебто я жабу проковтнув. Це він мені, як якомусь сукинові синові, говорить: «В колгосп пролізти хочеш?» Так що це я, виходить, на одній гілляці з Барчуком, Даньком верчуся. Але ж їх він захищає, культурними господарями зове. А ми, виходить, некультурні, мужики репані. Де тоді правда? Скажи мені. І це він неспроста кинув. Чує серце моє — неспроста!
— Ну, і хай кидає. Що він тобі зможе зробити? На хвіст, значить, солі насипати?..
Одначе помилявся Варивон — Крамовий міг дещо зробити. Увечері на закритому пленумі сільради та ініціативної групи колгоспу мало розбиратись питання про розкуркулення. Петро Крамовий явно нервувався цілий день. Уже смерком він підійшов до Григорія Шевчика, одвів його вбік.
— Дмитра Горицвіта добре знаєш? — запитав пошепки.
— Чого ж не знати? — здивовано відповів Григорій і нахмурився: заговорили давня злість і образа.
— Його треба також у список ввести.
— Дмитра Горицвіта? — здивувався Шевчик. — Він же середняк, — і почуття злості чомусь почало осідати, коли перед очима побачив Докію, Югину і темну тінь Дмитра.
— Який там в чорта середняк! — скривився Крамовий. — Нема чого тобі захищати куркулів. Справжніх своїх ворогів не бачите, а на чесних культурних радянських господарів нападаєте.
— Так Дмитро ж не був ні твердоздаточником, ні...
— Ну, так що із того? Багато чого було не так. Ти в нього ж наймитував? — гостро подивився крізь запітнілі окуляри.
— Ні.
— Як ні! — скипів Крамовий. — Сам починаєш куркулів захищати, у прихвосні лізеш! А коли Дмитра були побили — робив ти в нього?!
— Помагав трохи по господарству... Столярувати вчився...
— Столярувати? Заплатив тобі що?
— Я ж учився. Дав мені столярського начиння...
— А говориш — не наймитував! Сьогодні, коли хтось буде захищати Дмитра, виступи зі своїм словом, — уже наказав Крамовий. — Нема чого панькатися з ворогами. Ти його жалієш, а він тебе чуть не зарубав. Прийде час — і зарубає. Це такий... Тільки без дрібновласницьких переживань. Виступай прямо, рубай з плеча, по-більшовицьки. Не будь лемішкою. — Швидко пішов назустріч бородатому, всьому в пороші, Маркові Григоровичу Синиці.
Старий пасічник розкрив поли великого добрячого кожуха і обережно спустив на підлогу свого мізинчика — семилітню дочку Соломію.
Дівчинка сміливими очима оглянулась навколо і пішла до Івана Тимофійовича Бондаря.
— Ти чого сюди прийшла? — жартівливо почав гримати на неї.
— Батько мене саму в лісі боїться залишити, хоча мені й не страшно.
— А як вовки нападуть?
— Я на піч заховаюсь і кожушиною накриюсь.
— А коли вони на піч полізуть?
— Тоді я із рушниці буду стріляти, — промовила вже несміливо й пошепки, щоб не почув неправди батько.
Старий пасічник жив далеко від села у лісі. Коло дому був невеликий городець і чималий сад, затиснутий з усіх сторін обважнілим, могучим чорноліссям. І хоча не близький світ було тьопати до села, одначе пасічник тепер справно приходив на збори, прикриваючи кожухом і бородою свою Соломію. Після смерті жінки він, куди б не йшов, не розлучався із дочкою. І не раз бувало — на зборах, коли хтось виступав з помосту, обзивався дитячий голос:
— Татку, я спати хочу.
І сміх котився від задніх лав до самого промовця...
— Ти чого, Григорію, задумався? — підійшов до Шевчика пасічник.
— Та нічого, — роздратовано махнув рукою.
— Хтось у душу з чобітьми заліз? Бачу, бачу. Приніс мені нову книжку про бджільництво?
— Забувся. Завтра принесу, — пішов до дверей. Хоч Григорій і досі мав злобу на Дмитра, але виступати на зборах йому не хотілося. Намагався розібратися в плутанині думок, аж голова почала стугоніти. Нервувався і злостився на себе. Чув, що трапилось щось невірне, і довго одне рішення не могло переважити друге. Іноді злість різко підіймалася вгору, і мстива думка забивала подих: «Позбудуся свого ворога. Що ж, Дмитро й справді може піти за куркульнею, залюбки всадити дуплет зі свого дробовика...». «Брехня, — обзивалась друга думка. — Бачив ти в нього що-небудь вороже? То твоя власна злість говорить».

читати