Завантажити

рішуче ступила в сніг.
— Чи ти не жінка Горицвіта? — пильно поглянув Сніженко на Югину, пригадуючи слова Дмитра в райпарткомі.
— А ви звідки знаєте? — зупинилася.
— Знаю, знаю! — весело розсміявся. — Бачив твого вояку. От що значить кохання! — звернувся до візника. — Не встиг чоловік виїхати з дому, а жінка за ним навздогін.
— Напевне, ревнива. Як зразу розсердилася.
— Що Дмитрові сказали? — застигла, загрузнувши на обочині.
— Щоб ти додому повернулася. Сідай у сани, бо ні слова не почуєш од мене.
І Югина покірно попрямувала до саней, не зводячи погляду з високочолого Сніженка. Той допоміг їй сісти, пильно поглянув на Андрійка, примруживсь:
— Викапаний батенько... Ти не журись, — звернувся до Югини. — Приїде твій милий через пару годин. Усе добре! Тільки жени його на люди. Ломакою жени, щоб не закисав біля горшків. І розумний чоловік, а обгородився своїм господарством, наче в клітці сидить.
— Розгородиться, — радісно відповіла. — Ви ще не знаєте його.
— Знаю, знаю. На терзборах добре вивчив.
— Мало вивчили.
— Словом, кругова порука. Це треба розуміти, — обізвався візник і підморгнув сивою од паморозі бровою.
На полі стало холодніше. Засніжені проводи кидали на срібну скатерть кількаметрові бинди, а телеграфні стовпи гуділи низько і тривожно, як середина піаніно. Біля розстанні Сніженко притримав коні, скинув кожух і наказав молодиці:
— Закутай краще свого синка. Василю Калістратовичу, — звернувся до візника, — скоріше мчи її додому. — І пружно скочив на дорогу, що вела до його села. На мить скинув шапку, обтрушуючи з неї паморозь, і вітер підняв угору веселі струмки хвилястого русого волосся.
— Я пішки дійду. Що ви, люди добрі, — розхвилювалась Югина, підводячись з саней. — Не каліка ж я, заради мене і людей, і худобу морити... — рукою вплелась у віжки.
— Сідай, молодичко, і помовкуй мені. Наш голова знає, що робить, і ти його не переможеш. Не такі проворні старалися... Да, молодичко, голова у нас — правильний чоловік. Справжній партієць! Це треба розуміти.
Югина вдячним поглядом довго проводить невисоку, зібрану постать Сніженка, що, лише в одному піджаку, легко поспішає напівзабитою дорогою.
Проїхавши кілометри два, візник обернувся до Югини і показав пужалном вперед:
— Знову якась баба, певно, за правдою йде. Уже і в літах, а тьопає такою дорогою.
Югина підвелась.
— Та це ж моя мати! — скрикнула радісно і здивовано.
— От сімейка, так сімейка. Тримаються одне за одного, як у казці про ріпку.
Назустріч їм з невеличкою торбинкою в руці рівно прямувала Докія. Порівнялись.
— Мамо! — вискочила з саней Югина. — Повертайте назад. Усе добре, мамо. Скоре й Дмитро прибуде, — поцілувала Докію, начеб кілька років не бачилась з нею.
— Я ж казала йому: правди нашої у землю не втопчеш, — прояснилась Докія, нахиляючись до Андрійка.
— Та сідайте мені, бісові баби. А то ще вони й на дорозі мітинг відкриють і почнуть доказувати, чи усуспільнювати худобу, чи ні! — гримнув Василь Калістратович.
— Сідайте, мамо.
— Ні, дочко, їдь сама.
— А ви ж чому?
— Зайду в лікарню. Свирида Яковлевича провідаю. Це й пиріжків йому трохи зготувала. Хтозна, як там харчують. Домашнє — не завадить. А хто ж спече йому?.. Правда, буде сміятися, вилає, що стільки тьопала, а потім і подобріє. Хоч би не погіршало чоловікові.
— Від нас низький поклін передайте. Скажіть, щоб видужував скоріше.
— Рідня ваша в лікарні? — співчутливо запитав Василь Калістратович.
— Рідня, — водночас відповіли жінки.
 
* * *
— І ви до Мірошниченка? Це просто наказаніє господнє! Ваш Мірошниченко скоро лікарню в МТС перетворить і увесь медперсонал викурить звідси на тріскучий мороз, — невелика й кругла санітарка, наче в розпачі, сплеснула руками і з удаваним жахом підкотила очі під лоба. Тепер вона на диво була схожа на пухнасту коротеньку перину, з-під якої ненароком проглянуло по-дитячому рум'яне і життєрадісне обличчя.
— Яку МТС? — здвигнула плечима Докія, слідкуючи, як блискавично змінюється обличчя санітарки — від крайнього розпачу до добродушного усміху.
— Яку! Нашу, районну! Чоловік у лікарні лежить, а його начальником МТС назначили. І тепер ще ні світ, ні зоря, а до нього ціле стовковисько в палату збирається. Наш головний аж в райпартком дзвонив, щоб менше пацієнтів до Мірошниченка ходило. І що ж, пособилося? Аякже! Ані чутіньку. Як причепиться, як причепиться, яка сльота — з ума можна зійти, нащо я покладиста натура. То папку тобі з важними ділами, то папірець, то командировку, то чеки тичуть — і мусиш пропустити. Часто крадькома уводиш, щоб головний не побачив, бо такий тобі компрес поставить... А це тільки що приходить один лісоруб і так проситься, і так проситься, щоб впустити його. Серце ж у мене як віск — пропускаю. Бачу: лісоруб чогось зам'явся і боком, боком, як горобець, старається непомітно вскочити в

читати