Завантажити

блищики, сіпнулася нижня товста губа і прикрила верхню, засіяну кущуватою щетиною. Карпо вже знав, що його думка дійшла до цього п'янички, що оживав тільки тоді, коли нюхом чув чарку, а особливо на гульбищах. Тоді Василенко ставав веселим і дотепним співрозмовником та джиґуном. Проте цей тихий, повільний чолов'яга, зовні незлостивий, але потаємний за своєю вдачею, немало зробив шкоди колгоспові: чимало за півлітра перепустив громадського добра в чужі руки, за могорич і на суді міг виступити з брехливими свідченнями, сумовито, по-старечому похитуючи головою і ховаючи очі од скривджених односельців. Як багато безхарактерних людей, він не мав ніяких моральних устоїв — жив, як набіжить: від ранку до вечора, від випивки до випивки.
— Може, і нам рідше посіяти ячмінь?
— Тільки якийсь мішок треба зарані заховати од людського ока, — Василенко зразу поставив питання на практичну ногу.
— Отут біля озеречка присиплемо землею, — підійшов до воза Карпо. Легко схопив мішок за гузиря, крекнув і вміло та обережно скинув з правого плеча біля глибокої борозни. — Краса яка, — витер рукавом спітніле чоло, прислухаючись до співу жайворонка.
Але Василенко у відповідь тільки щось замуркотів, розгрібаючи землю двома чорними і проворними, як кроти, руками. Навіть Карпо здивувався — де така швидкість взялася в його рухах. Але коли Василенко підвівся, знову вся його постать стала млявою і розслабленою.
Надвечір прийшов до сіячів Дмитро. Довго і мовчки ходив по ниві, часто пригинався до самої землі, а потім пішов за сівалкою.
— Ви сівалку тепер не переставляли? — запитав у Василенка.
— Ні. Як встановили зранку, так і метляємося по цю годину, — подивився той сумовитими очима на Дмитра, ретельно обчистив сошник, похитав головою.
— Чого ж тепер густіше сіється, ніж з того краю? — недовірливо подивився на Василенка і нахмурився.
— Не може бути такого, — обізвався Карпо, що ходив за кіньми. — То тобі здається, Дмитре Тимофійовичу.
Дмитро знову зосереджено почав ходити полем, і четверо очей з острахом впились в нього, коли підійшов до місця, де був прикопаний мішок. Вдарив ніском Дмитро в свіжу розм'якшену землю, і жовтувате, як старе сало, полотно мішка проглянуло на світ. І зразу ж оскаженів чоловік. Одним помахом руки викорчував мішок на незорану долину і, як хмара, швидко попрямував до сіячів.
— Отак ви сієте, вражі діти! Отак наше добро переводите? Отак... — він захлинався од гніву і тугих клубків слів.
— Прости, Дмитре Тимофійовичу, поплутав нечистий, — для чогось скинув картуза Василенко, закліпав очима, і облйччя його стало жалісним, як у скривджених дітей, а лисина почала парувати.
Карпо зразу зрозумів, що, коли втече, Дмитро передасть его в суд. Тому, бліднучи і холонучи, тримався біля коней, клянучи в душі все на світі.
Дмитро підлетів до нього, але Карпо спритно обкружляв навколо сівалки, раз і вдруге; Дмитро через сівалку потягнув його батогом по запітнілих плечах. І Карпо, зразу ж забуваючи свою провину, піддаючись тільки почуттю злості, і собі навскіс вдарив Дмитра замашним гарапником. На якусь-хвилину злоба затьмарила йому розум, зменшила настороженість, Цього було досить, щоб могутні руки перехопили його навколо стану, піднесли вгору і брязнули об землю. Але як на пружинах підхопився Варчук з землі і знову упав обличчям униз — кулак в Дмитра був важкий, мов довбня. Карпо, чорний, увесь вмазаний землею, шулікою вигнувся над ріллею, відскочив убик і, не чуючи вдару батога, щосили метнувся до шляху.
Блідий од люті і втоми, Дмитро підійшов до сівалки, злісно оцідив крізь зуби:
— Берися, злодію нещасний, за коні. Та швидко мені мотайся. До такого сорому дожити! Я б з досади втопився, вдавився. Що то, коли людина ніякої гордості не має. Тьфу! За один день така гидь увесь колгосп розікрала б. За один день! Вороги ви закляті.
Василенко з готовністю і вдячністю кинувся до коней, і Дмитро поволі пішов за сівалкою.
«Жаль, що той утік. Проворний. Та суд його провчить. — Кусав уста і ненавидячим поглядом дивився на обм'яклу потать Василенка. — Це доведеться тепер руками підсівати той клин, де чорти переставили сівалку».
Мовчки до пізнього смерку працював Дмитро на спустілому полі. До озерця невеличким косячком прилетіло кілька чирят і злякано метнулись назад. Втихомирились чайки; далеко на пагорбку, як троянда, розквітнув огник, а над ним меншим вогником замерехтіла зоря. Нарешті запрягли коней у воза, виїхали на дорогу.
— Дмитре Тимофійовичу, прости нам, — попрохав Василенко. Дмитро довго мовчав. Але коли знову занили зітхання і прохання, суворо відрізав:
— Якби ти у мене украв той мішок, усю комору обчистив, обібрав би мене до нитки — міг би простити. А це державне добро. Розумієш? І такі діла тільки держава розсудить.
— Прости, Дмитре Тимофійовичу. На весь вік зарікаюся навіть до чужої соломинки приторкнутися. Ну, схибнув чоловік. Так не добивай обухом його. Дай виправитись.

читати