Завантажити

блакитними крильми, погойдуючись, летів розколиханий світ за машиною. Впершись руками в кабіну, Марта раптом побачила, як поважно йшов за сівалкою Дмитро Горицвіт. Він напевне її помітив — на мить зупинився і після роздуму махнув рукою. І, неначе дівчина, почервоніла молодиця, краєчком ока оглянулась назад — чи не слідкує хто за нею, — поправила рукою волосся, що вибилося з-під хустки, мовчки вклонилася Дмитрові. Той іще постояв трохи біля дороги і поволі пішов чорним полем в синій небокрай. Обернувшись назад, довго не спускала Марта очей з високої постаті, відчувала, як в очах неначе сльози заворушились.
«Ох, і дурна ж я, дурна. Чи є ще така на світі?» — сумно усміхнулася в думці. — Ще й досі вболіваю за ним, неначе нерозумне дівчисько. Буває ж у світі така досада», — перебирала в пам'яті дорогі риси. І чим більше думала про Дмитра, тим ясніше прибивались до неї минулі роки, а в них бачила молодого дужого хлопця з сумовито-гордовитим блиском у чорних очах, чула його скупе, невміле слово, міцні великі руки навколо свого стану. А потім обрис статечного чоловіка тінню пригашував минулі роки, і знову одходила ота постать, як зараз в долинці якийсь орач. «Так і життя моє відходить».
Замислившись, не помічала Марта, як раз у раз, неначе ненароком, її руки торкалась рука Григорія Шевчика, несміливо, питально. Лише від одного погляду молодиці, рівного, світлого, хмілів Григорій, мов од вина, і потайки слідкував за кожним рухом Марти. Не вперше відчував, що приязнь до неї переростає у більше, тяжке, тривожне і хвилююче чуття. І хоч як стримував себе, проте зустріч з Мартою завжди була святом для нього.
Надвечір заїхали в село Рахни до знайомого Григорію технолога-винороба Порфирія Тихоновича Лісняка, розумного, гладкого чоловіка із сивим рідким чубом. Шевчик надіявся, що Порфирій Тихонович дасть і пораду і допоможе їм придбати найкращі сорти яблук в знаменитому селі Осламові, Вінницької області, де лише одного саду було шістсот гектарів.
Старий удівець привітно зустрів гостей, заметушився по хаті, накриваючи стіл і сам невміло пораючись біля печі. Марта якось непомітно почала допомагати йому, і незабаром усі куховарські справи перейшли до її рук...
— У нас як зацвіте навколо, так і не знаєш, де небо, а де садки — і небо біле, і земля біла, начеб хмарини опустились на все село та й не схотіли підніматися з нього, — поволі хвалився за столом Порфирій Тихонович. — Це яке вино буде, Григорію?
— Не знаю. Знаю тільки, що дуже добре, — перехилив чарку з рубіновим пахучим трунком.
— Повік не вгадаєш. З агруса... Сам виробляю це вино. Возив в Укрвинтрест, не нахваляться ним. Щеп я вам допоможу дістати. Познайомлю вас з директором радгоспу. Тільки ти йому, Григорію, щось про мисливство закинь, — по-змовницькому підморгнув, — скажи, що сам мисливець, і зразу подобріє чоловік, розбалакається, всяких історій тобі наговорить, неодмінно згадає, як він попідряд дві лисиці вбив і танцював на снігу, ну, і нічого не пожалує тобі... За ваше здоров'я, Марто Сафронівно. Душевна ви жінка. По голосу помітив, коли яблуні заговорили. Так може говорити людина, що природу любить, живе діло любить, людей шанує, живе по-людськи. Вгадав?
— Вгадали, вгадали, — відповів за Марту Григорій.
— Велике це діло — любов до людей. Подивишся на іншого — скапарить чоловік увесь свій вік і ніхто його добрим словом не спом'яне, бо не життям, а лише одним своїм шлунком жив, у своїм смітті копирсався, як смердючий щур. Рідна дитина не поклониться такому батькові, не прийде на могилу покласти вінок... От я вже про що почав говорити... Старим стаю.
— Ну, ви ще, Порфирію Тихоновичу, й молодого переживете. Міцні, — промовив, хмеліючи, Григорій.
— А добрий сад викохати, навчити зміну ходити біля нього — це велике діло... За найкращого нашого садівника — за товарища Сталина!
І радісно було Марті сидіти і слухати старого технолога. Розуміла, що у цього чоловіка ні в одному слові, ні в одному помислі не було фальші, ні того докучливого повчання, на яке часто хворіють старі люди.
Другого дня Марта з дитячою радістю і захопленням оглядала несходимий сад.
— Триста сортів одних яблук! — не вкладалася в голову молодиці така цифра. Вона ретельно записувала до блокноту все, що чула від досвідчених садівників, з хвилюванням ловила їхні слова. І знову великими і щасливими очима оглядала яблуневий край, прикидаючи в пам'яті, як їй найкраще розбити сад у своєму селі, де посадити аґрус, де поставити пасіку.
Нові враження, люди, обставини якось непомітно, без слів, зблизили її з Григорієм. Став ближчим і зрозумілішим цей чорнявий підібраний чоловік, що так чудово співав і виступав з промовами, так пильно просиджував дні і ночі на своїх дослідних ділянках і в хаті-лабораторії. Правда, була в цього красня слабість до жінок, але ж і гультяєм його назвати не можна.
Сердечно попрощалися з Порфирієм Тихоновичем, і машина, заповнена щепами, легко полетіла по шосе додому.

читати