Завантажити

острахом подивився згори вниз Дмитро, стежачи за кожною зміною рухливого обличчя.
— Та кілька зернин залишилося, — промовив нерішуче, і тінь невдоволення зморшкувате лягла на чоло.— Всього-на-всього кілька зернин. Бережу їх, як зіницю ока.
— Дайте хоч одним оком поглянути на них, — стрепенувся Дмитро, чуючи, як починає ворушитися в ньому гнів.
— Вони десь у Юрія, синка мого, а він саме поїхав на курси.
Було явно видно, що обережний селекціонер хитрує, і Дмитро, мліючи від хворобливого поту і млосного стугоніння крові, ледве стримував себе, щоб не сіконути пекучими, злими словами.
Не такою він уявляв собі зустріч з Навроцьким. Завжди, стрічаючись з новими людьми, чекав од них чогось надзвичайного, того, чого часто бракувало йому. І такі люди залишалися для нього друзями на все життя, хоча б він їх бачив раз на віку. Коли ж його сподівання не здійснювалися, переживав боляче, начебто украли в нього найцінніші скарби.
— Даниле Петровичу, я вам свою гречку покажу. Теж зерно, хоч на виставку вези.
— Гречку? — насторожився і зацікавився. — А де вона?
— Дома. Я з лікарні.
— Дома? — недовірливо поглянув на Дмитра. — Ага! А моє жито в Юрія. Він з ним найбільше діло має. Бригадир! Та ще який бригадир! У Москву, думаєте, даремно на Другий Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників їздив? — почав розхвалювати сина, щоб якось змінити напрямок розмови.
— Бригадир? — уже шаленіє Дмитро. — І зерно ховає од вас? Чи ви заховали це жито від людського ока? Як одноосібник, заховали!
— Це ти про мене!.. Це я тобі одноосібник?! — відхилився назад Навроцький, і його землисте обличчя поплямилось рум'янцем. А потім почало бліднути.
— Ну, не одноосібник, а ворсинки поганенькі є, — пригадав давні слова Віктора Сніженка.
— У мене ворсинки? Поганенькі? — задихався од обурення Навроцький, а очі його, мов два буравчики, презирливо свердлили Дмитра.
— Коли б не було, не заґратувалися б своїми діляночками. Велике діло квоктати над цими мисочками, як курка над гніздом, — покосився на мережані полив'яні полумиски.
— Це я над мисочками квокчу? Ти, ти, товаришу... ти... вульгарний механіст!
Дмитро здивовано глянув на старого і несподівано розсміявся, але тому було не до сміху.
— Він мене мисочками попрікає! Я цілий бій витримав з бабою, поки вона своє добро під мої досліди віддала. А в тебе, знаю, всі черепки на миснику красуються... Бач, одноосібника, індивідуальника, сучий син, знайшов. А що ти за один будеш? Чому ти мені свою гречку не показуєш? Приїхав розуму випитувати в старого? Об'їхати хочеш? Останнє забрати хочеш? Знаємо ми таких хитрих! Не вперше бачимо! Не подобаються мої мисочки — скатертю доріжка! Аякже! Плакати буду за ним! — застрибав по хаті Данило Петрович, театрально вимахуючи дрібними кулачками. — Стара! Покинь там поратися. Гості у нас обідати не будуть, їм спішити треба! На свої мисочки!
В цей час широко відчинилися двері і, наздоганяючи клуби морозу, в світлицю радісно вскочив сизий від холоду Варивон Очерет.
— Данилові Петровичу низький уклін,— вклонився і шанобливо підійшов до старого.— Сердечне радий вас бачити. Дуже радий!
Навроцький щось забурмотів, висмикнув руку з міцних пальців Варивона, притих.
— А тут наче наукова дискусія почалася?
— Та... почалася. Уже й закінчилася, — промовив Навроцький, не можучи знайти собі місця.
— О, та у вас відомий бригадир Горицвіт гостює! — здивовано скрикнув Варивон, наче тільки тепер помітив Дмитра. — Що то значить новатор новатора почув. Ви знаєте, яку він гречку вивів? Одначе до вас учитися приїхав!
— Та... приїхав... А ви хто будете?
— Бригадир Варивон Іванович Очерет. Спеціалізуюсь і росту на просі. І непогано виходить — каша родить!
— Очерет? Це той, що взимку отаву косив? — повеселішав Навроцький.
— Той самий! — закивав головою Варивон і насмішкувато поглянув на Дмитра.
— До мене теж по зерно приїхав? — строго запитав Навроцький Варивона.
— Що ви, Даниле Петровичу, — промовив із здивованням. — І в помислах таке не ворухнулося. Навіщо зобижати чоловіка: знаю — мало у вас зерна.
— Це ти правду кажеш, — схвально закивав головою. — Але хіба це інші розуміють? Вони мене зразу в одноосібники записали. Я самий перший в тридцятому році вступив у колгосп. Куркульня усі мої вікна перестріляла. Раз, не застукавши мене дома, сполосувала жінку ножами. А мене одноосібником... Та я за нове життя живцем серце із грудей вийму! — з кожним словом підвищував голос, завзятіше воював проти удаваних ворогів і сам кращав у своїх очах. Але розмити почуття досади не міг.
— Є несвідомі елементи, — співчутливо піддакнув Варивон, ледве стримуючи сміх: усю пересварку Навроцького з Дмитром він почув ще знадвору. — Помогти чоловікові не поможуть, а настрій зіпсувати — категорично зіпсують. Я вам, Даниле Петровичу, подарунок привіз — одну книжку дістав.
— Про сільське господарство?

читати