Завантажити

була. Пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
— Там тепер уже день і ніч електростанція рокоче, не дає воді заснути. А над нею червона зоря сяє. Побачиш її — і аж далечінь розступиться перед тобою, і зорі Кремля засіяють тобі. Знаєш, як у Лєрмонтова: «И звезда с звездою говорит».
— Як серце із серцем. Правда? — притулилася до плеча милого, а той огорнув її надійними руками. — Біля зарогу електростанція?
— Еге ж. Там, де ми колись під човном від дощу ховались. Пам'ятаєш?
— А потім, як повертались, наш човен на бистрі перекинувся, і ми на березі сушились біля багаття. Пам'ятаєш?
— Ні. Щось я цього не пригадую. То ти вже видумуєш. Побіжу я. Проведу тебе до розстання. Там зачекаєш мене.
— Льоню, а чого тобі так спішно треба? Це так ти скучив за мною? — удавано нахмурила обличчя і гордовито відхилилась од хлопця.
— Діло є. Завтра вдосвіта ми траву коситимемо на лузі. Наш бригадир таке надумався... Хороше це діло, Надійко. Живе, — навіть не помітив розгніваного виду дівчини.
— Зимою косити!? І я з вами піду. Громадитиму! — зразу забула, що хотіла розсердитись на Леоніда.
— З дороги відпочила б.
— Устигну. Соромно від своїх комсомольців відставати. Там їх певне всіх і побачу?
— Усіх. Я тебе на ранній зорі розбуджу, як колись у жнива.
— Сама встану.
— Сама? Ну, для чого тобі в чоловіка хліб відбивати? Я з тобою хочу разом піти.
— Тоді приходь. Не забув, у яке вікно стукати?
— Хіба таке забудеш? До кінця віку не забуду.
— А пам'ятаєш, як раз батько наскочив на тебе, коли ти у шибку тарабанив?
— В косовицю?
— В косовицю.
— Ні, щось такого не пригадую, — і обоє весело розсміялись.
— Так разом завтра підемо?.. Пам'ятаєш нашу клятву? -- Ясно і щасливо поглянула на хлопця.
— Де б не були, ми завжди разом. — І Леонід знову пригорнув дівчину. Потім узялись за руки і, гублячи дзвінкі разки сміху, побігли переливчастим шляхом удаль. Коли хтось стрічався на шляху, вони опускали руки, а потім знову міцно і надійно сплітали їх. Раптом Леонід зупинився.
— Надіє, здається, мій старий іде. Ну да, він. І треба йому саме в такий час на шляху з'явитися.
— Ой, Льоню, біжимо назад, — поблідла дівчина.
— А може підемо назустріч? Треба ж колись і батькам про нашу любов сказати.
— Льоню, я соромлюсь. Побігли...
— Ні, ти йди вперед, а я тимчасом дам круга і заскочу до Карпців.
Хлопець швидко зник за хатами, а дівчина нерішуче пішла шляхом, на якому самотньо чорніла чоловіча постать, переганяючи поперед себе довгу тінь.
Порівнявшись із дівчиною, Полікарп радісно привітався.
— Надійко! Приїхала! На канікули, значить?
— Приїхала, — відповіла тихо.
— Хто ж тебе привіз?
— Григорій Шевчик. Він був у контрольно-насінневій лабораторії.
— Григорій Шевчик? Ну, я тепер своєму Леонідові дихати не дам. Проворонив тебе... Не бачила його?
— Ні... — Дівчину як приском обдало. Схиливши голову, не могла промовити ні слова, ні подивитися у вічі Полікарпові.
— Ну, чого так спаленіла?.. Все ховаєтесь, все криєтеся від старших. Думаєте, наче ми нічого й не знаємо, нічого не бачимо. Моя стара — вона оце тільки почула, що ти приїхала — так і сказала: «Побачиш Надійку, перекажи, щоб у гості зайшла. Бо той шибеник — Льонька, значить, — і досі криється з усім од нас... Тільки ти, Надійко, за чуба його таскай, щоб він скоріше у військову школу поступав. На ту, як її, алгебру натискай. Бо він як почне оце вичитувати «а» плюс «б», то і я догадуюсь — ні «а» ні «б» він і досі не втямив. Та й сам на цю алгебру зобижається. А всі другі науки, вчителі кажуть, толком знає... Ну, чого ти, Надійко?
Дівчина поглянула на сухорлявого літнього чоловіка, і той помітив, як затремтіли на її віях молоді сльози хвилювання, вдячності і радості.
— Ходімо, Надійко, до нас, — ближче підійшов до неї Полікарп.
— Так Льоня мене шукатиме.
— Хай попошукає, коли батька перелякався. Хай не буде таким хитруном... От коли я молодим був, від мене дівчина і в землі не заховалася б. Хіба тепер парубки? От як ми парубкували... Бувало з Арсеном як вип'ємо по кручку... — Полікарп, випростовуючи зігнутий стан, гордовито пішов по-із дівчиною, що вже ледве стримувала сміх.
 
* * *
Коли Дмитро, Василина та Югина увійшли в колбуд, до них підійшов заклопотаний Варивон.
— Як убрався женишок, — окинув оком нове пальто Дмитра. — Тепер, Югино, твоєму милому відбою від молодиць не буде.
— Патякай мені, — примирливо промовив Дмитро.
— Ні, ні, Югино, ти слідкуй за ним — він потайний у тебе. ,Він не тільки гречку вміє сіяти... Дмитре, що ми будемо з людьми робити? Зараз не встигнемо об'явити своїм — скоро вистава почнеться.
— Кого побачимо, тому й скажемо, — спокійно відповів Дмитро, не знаючи, що Варивон уже всю свою бригаду поставив на ноги.
— Хай буде так. Був я в правлінні. Твоя радість приїхала з району.

читати