Завантажити

головою.
Короткий зимовий день прихиляв свої вінця до малинового надвечір'я. Сонце вже зсередини просвічувало насичені памороззю сади; на фоні широкого вікна проміння розкішні округлі крони дерев піднімалися над рівниною, наче срібні герби.
«Герби нашої праці» — схвильовано подумав Дмитро, надовго запам'ятовуючи цей ніжний і водночас величний образ.
— Про траву треба, Варивоне, івчанським і любарським колгоспникам сказати: хай косять на підстілку. Може, заскочимо до них? — промовив Дмитро, готуючись їхати в село.
— Можна. Тільки раніше івчанців повідомимо, — пожвавішав Варивон. — Заодно подивимось, що тепер поробляють наші сусіди, якими новинами думають землю звеселити... Ну прямо нема ніяких сил угнатись за ними. Як уже не стараєшся, як голову не крутиш, а вони, гляди, чимсь і обскачуть тебе. До чого ж нелегке змагання з ними.
— Нелегке, говориш?
— Ще й пита. Начеб сам не знає. Я вже й надію загубив, що їхній перехідний прапор перенесу в свій колгосп. Він прямо і у них як пам'ятник вилитий стоїть.
— Уже спасибі івчанцям за те, що підтягнули нас, треба, щоб і ми їх чимсь порадували. На твоє просо надіюся, Варивоне.
— І я на нього сильні думки покладаю, хоча всередині аж тремчу, — признавсь Варивон. — Навіть у снах такий різнобій почав увижатись, що Василина посеред ночі будить: охаю, значить, з досади або сміюся з радощів... Добре, коли, знать, просо як золота хмара сниться. А як присниться хмара над просом — серце зайченям тремтить... Ще зима кругом, а сни бачиш тільки весняні і літні. Перше ж ще літо на полі, а тебе холодні зимові сни мучать... Отаке-то. Ну, Дмитре, на старт. Раз, два, три! Пішли!
Пізнім смерком, нашвидку повечерявши, Варивон миттю переодягнувся і наказав Василині:
— Стара, ти зайдеш до Горицвітів — разом на виставу пі-І'дете, а я мотнуся до своїх хлопців. Діло є. Важливе.
Поспішаючи шляхом, він побачив перед себе невисокого, стрункого Леоніда Сергієнка, сина Полікарпа. Леонід був найкращим їздовим і незмінним учасником усіх вистав. Бригадир Наздогнав парубка.
— Товаришу Отелло, чи не до своєї Дездемони на третій швидкості поспішаєте?
— Привіт, Варивоне Івановичу. Назвав би вас Бульбою або Фальстафом, так ви ж розсердитеся, — весело поздоровався Леонід зі своїм бригадиром, гордовито метнувши русявим пухнастим чубом, що вже перевився памороззю.
— Звісно, розсерджусь і найгірші коні всучу тобі. На тебе, товаришу Отелло, покладається велике завдання, — змовницьким голосом почав Варивон. — Сьогодні я був на Бузі — задумав риби наловити...
— Багато спіймали?
— Пудів два, може й гак ще невеликий буде, — не моргнувши оком, немилосердно перебільшив Варивон. — І от, значить, ідея прийшла мені в голову: скосити на підстілку траву. Так завтра, хоч кров з носа, наша ударна бригада вдосвіта повинна бути на лузі біля фоси. Значить, щоб ніхто не попередив нас, щоб ми першими були, бо я вже, каюсь, похвалився декому. Досадно буде, коли деякі проворні перехоплять нашу ініціативу.
— Ініціативу у нас перехоплять? Та ніколи в світі такого не буде! — В невеликих різких очах Леоніда загорівся упертий блиск. — Я зараз так своїх комсомолят, своїх годків настрою, що ранком і копиці, як із пушки, стоятимуть. Наші хлопці не дадуть себе обскакати... Це добре ви придумали, Варивоне Івановичу. Тепер ми, як у пісні співається, постелем коням сіна по самі коліна. Побіжу зараз.
— Біжи, Леоніде. Тільки, значить, найбільш надійним об'яви. А таким, що на язик довгі, ані слова. І, гляди, за свою любов не зачепися.
— За яку там любов? — нетерпляче відмахнувся рукою. — Нема в мене...
— Може й нема, — неначеб погодився. — Це як повертався із річки, Надійку Кушнір бачив. Саме їхала зі станції.
— Надійка! — аж скрикнув хлопець.
— Вона ж така тобі дівчина, прямо хоч портрета малюй. А ти чогось наче занепокоївся? — і, усміхнувшись, додав: — Ходімо, Леоніде, разом обійдемо свою бригаду.
— Ой, ні, я сам. Варивоне Івановичу, а ви правду кажете?
— Щоб разом піти? — сказав так, начебто не зрозумів Леоніда.
— Та ні. Справді Надія приїхала?
— Приїхала. Певне вже тебе чекає і дочекатись не може. Біжи, Леоніде.
Під чобітьми Сергієнка заскрипів переливчастий промерзлий сніг. Хлопець легко полетів у чарівну голубінь співучого вечора.
«Таким і я колись метким був», — Варивон любовно стежив за пругкою постаттю парубка.
Все молоде, завзяте, веселе глибоко радувало Варивона. В ньому він бачив не тільки недавній відгук своєї молодості, а й нову добру силу, своїх вірних товаришів і стрімкий ріст своєї Батьківщини.
— Коли б скинути із моїх плечей десяток років, — часто хвалився Василині, — ти б побачила перед собою не того наймита, що у Варчуків та Даньків натщесерце до метеликів у очах махав косою. Студента, командира чи артиста побачила б.
— Ти й зараз лучче всякого артиста. Ну, а «бульбу» напевне і в театрі так не затанцюють, як

читати