Завантажити

розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства... Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?.. Махнув рукою та й звелів всіх випустити, і не сказав нікому нічого...
 
XI
 
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості — старий та древній!
І от, чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: «Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки, та бранки, та лихого розладдя?.. Поділити? — думав він.— Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду, і, стрінувшись, почнуть ворогувати... Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина — другі будуть ремствувати, а на всіх разом — не помиряться».
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли... Не знає Чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
— Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм:
— Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого... Як тепер будемо жити?
— Як жити? — питають другі.— Ну, кажи!
— По-моєму,— каже старший,— як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
— Укупі? — замовив підстарший.— А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
— Та вже ж хто старший, то не менший,— каже найстарший брат.
— То себто ти?— спитався підстарший.— Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? — скрикнув він.
— А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
— То що, що ти раніше родився? А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?.. Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
— Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого?
Почали змагатись.
— Ну, як хочете, так і робіть,— каже старший брат.
— А як,— кажуть,— робить? Ось як зробить: ділиться — всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись,— одно зостається лишнє або кому одного не дістає. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: «Моє!» — або: «Мені не стало!»
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу самосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, виполонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися...
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
 
XII
 
З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкорінилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита... Ніхто її знати не хоче. Часом тілько старі сліпці, божі люди, згадують її в своїх важких піснях:
Та вже ж тії Правди, Правди не зіськати,
Бо стала та Кривда тепер панувати...
— Бабусю! а настане коли такий час, що Правда одоліє Кривду й почне на землі панувати? — спитався бабусі білолиций Івась.
Усі діти уп'яли очі в бабине обличчя, дожидаючи, що та скаже. Бабуся нічого не одказала, тільки низько-низько склонила голову, і та стара голова її на тонких в'язах чогось дуже хиталася.
[1889]
 

читати