Завантажити

вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
— Знаєш що, сестро? — каже далі.
— А що?
— Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
— Давай! — каже Кривда.— Як же ми будемо ділитись?
— А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
— Добре! — одказує Кривда.— От мені люба вода. Я водою володітиму.
— Володій, сестро, ти водою, а я землею.
— Ну добре. А тим, що над землею? — питає Кривда.
— Над землею? — спитала Правда й задумалася.— Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря...— почала вищитувати.
— Чого ти хмари туди приплела? — каже Кривда.—І тумани, і хмари з води; вода моя—тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
— Нехай,— каже Правда,— будь по-твоєму. Хай хмари твої.
— І вітри я собі беру,— каже Кривда.
— Добре, а я повітря.
— Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив'язі, скажеш, держати?
— Чого на прив'язі? В тебе ж води більше, ніж в мене землі,— пускай їх на воду гуляти.
— Спасибі тобі за раду! — закопиливши губу, мовила Кривда.— Все на воді та на воді. Воно ж, може, і обридне на воді, може, де забажається і одпочити. До того ж, замочишся і заросишся — треба десь і висушитись. Не хочу я так, не хочу! А коли хоч, то ось як: вода моя, тумани й хмари мої, вітри мої. І маю я право їх повсякчас на повітря випускати гуляти.
— То так ми, сестро, ніколи не дійдемо до згоди! — каже Правда.
— Ну, хай буде так, як і було!
Подумала Правда, погадала... Вже ж вона буде одному повітрю шкодити, а все ж землі легше.
— Хай,— каже,— уже буде по-твоєму.
Поділилися.
 
VII
 
От і стали вони володіти: Правда — землею. Кривда — водою. Правда — повітрям, а Кривда — туманами сивими, хмарами чорними, вітрами буйними.
Сумно Правді одній серед землі пустельної, яри та гори, та камінь німий — більше нічого. Сиротою носиться вона понад тими бескетами, гукає з туги, а повітря підхопить її гук і розстилає голосною луною поміж скелями.
Бавиться Правда луною, мов мала дитина іграшкою, а все їй сумно та нудно. Здійметься вона вгору, прозорим повітрям полине, думка то — з високості обдивитися своє володарство... Тут де не візьметься Кривда... Сірі тумани пускає на яри глибокі, чорними хмарами огортає гори високі, буйні вітри випускає на повітря тихе й почне його метати та шарпати, струшує Правду на землю, опускає її додолу.
Побачила Правда, якої шкоди собі наробила, давши Кривді повітрям володіти, побачила, та пізно. Почати знову паювання — Кривда тоді докорами й просвітку не дасть! Бач, скаже, оце та смирна та тиха! Сама ділила, а тепер уже й назад.
Мовчить Правда, по землі сновигає, не хоче й на повітря здійматись. А Кривда радіє, гуляє... Оце розпустить вітри по морю, горами хвилю здіймає; сама поверх хвилі гойдається... Або злетить на хмару чорну, мчиться по повітрю прозорому, а другу навпроти себе пускає. Стрінуться ті хмари — одна проти другої преться, кожна кожну побороти хоче... Силяться, напинаються, поки яка не видержить, лусне,— а там і пішла ломитись... Гук та гуркіт на весь світ гукає; огненні блискавиці крешуть... Правда тілько на землі важко та тяжко дише.
От раз з туги та з суму почала вона собі будівлю будувати. Вибрала між горами долину таку — з трьох боків гори зубцями аж під небо здіймаються, четвертим боком та долина в синє море упирається... Море коло неї стиха грає. Вибрала ото місцину тиху та затишну й розпочала на ній будівлю. З гір каміння ламає — отакими бабами вороча! одну на одну складає та виводить стіни!.. Вивела. Оселю розпочала. Вже й оселю змикає, круглу та дивну — от як на церкві. На тому місці, де баня, посадила завбільшки з шапку самоцвітний камінь... Горить той камінь, сяє: і всередині світить, і зокола.
Радіє Правда, що таку собі домівку збудувала... «Тепер,— дума,— Кривдо, не страшні мені твої каверзи — дощі холодні й вітри буйні. Лий і дми, скілько хоч, а я в своєму захисті сидітиму, тебе не боятимуся. Ні одна краплина на мене не крапне, не змочить, ні тихе зітхання твоїх вітрів не дійде до мене, не прохолодить». І весело Правда співає пісню в своєму будинку. Пісня та стелеться по стінах, дереться вгору до оселі й, округлившись, знову по стінах на долівку осідає, неначе дивна та чудова скрипонька грає. А Кривда й почула. Підпливла до берега.
— Здорова, сестро! — гукає.
— Здорова.
— Поздоровляю тебе з новою оселею. Бач, яка добра: сама новосілля справляєш, а мене й не кличеш!
— Іди, я тобі не забороняю,— каже Правда, виходячи на поріг.
— Отак! Іди, коли сама набилася... Спасибі тобі за ласку! — регоче.— Тісно мені в твоїй оселі й душно. Я ось краще на морі погуляю.
Та, це кажучи, як скрикне:
— Вітри-Нечоси! за мною...— Та як пурне-нирне, до самого дна сідає,

читати