Завантажити

лама.
К а т р я. Що ж з того кохання? Мука одна!
П а ш к а. Вільному воля: і собі пригадувати муки, і коханому серце в'ялити.
К а т р я. Що ж би ти зробила? Що?
П а ш к а. Я? Кохала б, жила, землі під собою не чула! Пригортала б миленького свого, милувала б, цілувала б його - до загину, до пропаду...
К а т р я. Схаменися, що говориш ти? Як у тебе язик повернувся на такі речі? Подумай тільки, де сумління твоє!
П а ш к а. Ет!
К а т р я. А мати? А батько? А люде?
П а ш к а. Що мені до батька, до матері, як оддала я своє серце дружині, а вони стоять на дорозі! А люде?.. Ні, не така я! Не двічі жити, а раз!.. Ух, натішилася б вільною волею, а там... а там, хоч і поневірятися вік цілий, - принаймні знала б хоч за що?!
К а т р я. На людей би махнула? Слави не побоялася б?! Може... не знаю... А як же б ти наплювала на матір, що й душі у тобі не чує? Як би ти приспала в своїм сумлінні її сльози? Ох, і подумати страшно!
П а ш к а. Не ронив ніхто по мені сліз, не зазнала я ласки, то й не зумію сказати, чи тяжко йти проти них, чи ні? А от як картають та волю над тобою показують, - то я добре знаю!
К а т р я. Та ти слухай, яка мені скрута: мати ледве одужали, слабі, безпомошні; тільки й думки у них, щоб мене швидче заміж оддати за Дмитра. Я було йому й слово дала... а тепер мені його тільки жалко... я мов кам'яна чи глуха яка зробилася: мати говорять, Дмитро закида, а мені немов хто за муром гомонить і не про мене. Я й ходжу, і роблю, та мов не своїми руками: усе мені здається, що я уже - не я, що я і не дома, а десь в іншому хорошому місці; тепло там, гарко, люб'язно - тільки от через річку перебрести... хтось кличе мене таким чулим голосом, ласкаві речі шепоче, - і такий на мене страх нападе, що оце зараз мене хтось дома прив'яже, каменем надавить, що аж затремчу... Я, певно, швидко умру!
П а ш к а. Крий боже, що вигадала!
К а т р я. Хоч би довідатись, дознатись, чи він... Господи, яка я дурна, божевільна! Чи впада ж нещасній синиці думати про ясного сокола? Що я йому?.. Та й на який кінець оце мені лихо? Нудьга тільки точить моє серце, мов...
П а ш к а. Господь з тобою! Слухай, Катре: коли ти така, то тобі треба залишити це діло. Ти переможи себе, здави серце; не бачся з паничем, забудь його...
К а т р я. Як же його забути, коли несила моя! От третій день не бачила і не знаю, що заподію з собою!
П а ш к а. Ти не зоставайся сама собі на самоті з такими думками; більше в гурті бувай! От ходім зараз за млин, на Деркачівку, - там тепер вулиця: може, хоч трохи розважиш своє серце.
К а т р я. В гурті ще гірше.
П а ш к а. Та ходім, ходім! Вдармо лихом об землю!
 
Виходять.
 
В И Х І Д VI
 
Павло, пані, а далі Аннушка. Павло виходить з панією з гущавини.
 
П а н і. Невже ви думаєте, що я не понімаю нових ідей? Не... не... сочувствую им? Ужасно трудно.
П а в л о. Та ви не трудіться, пані, кажіть по-своєму: гражданку ми вчили.
П а н і. Не кепкуйте! Я хочу пересилити себе, хочу вивчитись... своїй мові...
П а в л о. Навіщо вона вам? Адже з мужиками знакомства водить не будете?
П а н і. А ви б уже хотіли, щоб я з простим, грубим мужиком рассуждала, одкривала ему душу свою? Не доставало! Та... що він і пойме!
П а в л о. Нічогісінько. Куди йому? Нечувственний, правда-таки: з голоду пухне, та й то не чувствує!
П а н і. Ну, це вже брехня, наговори: швкдче нас ограбили.
П а в л о (набік). От тобі й зачепив! (До неї). Та цур йому! Ще набалакаємось вдруге: тепер спати пора.
П а н і. Ні, тривайте! То вам оддалеки здається - і село, і мужики... ідеальними, а сядьте на... собственнім хозяйстві, - не те заспіваєте!
П а в л о. Хранив господь: батько крав, та хоч дітям не лишив краденого.
П а н і. Ви дуже... упрямі: я це по ваших чорних очах бачу... і ще... озлоблені; я понімаю вас... я вас довго із... із... ах!.. наблюдала. І знаєте, чому ви такі чорстві?
П а в л о. Цікаво?
П а н і. От сядьмо тут на траві.
П а в л о. Та я й постою. (Набік). От, не здихаюсь!
П а н і. Ні, сідайте тут та пильно слухайте; я вам, як си... як другу казатиму.
П а в л о (набік). Ну, нав'язалась потороча! (Сіда й запалює цигарку).
П а н і. Ви тим так, так... мрачно на все дивитесь, що ваше серце не гріли, певно, ласкою, любовію?
П а в л о. Байдуже паски, аби порося!
П а н і. Признайтесь, вас ніхто ще не кохав гаряче.. страстно? Щоб аж дух захвативало?
П а в л о (набік). Куди це вона гне? (До неї). А вам навіщо?
П а н і. Навіщо? Ах, коли б ви знали! (Схиляється потроху до його на плече). Моя душа теж одинока; так прожила вік, щастя не знаючи. Оддали мене заміж молоденькою за этого старого... Що я понімала? Я так боялась перед вінчанням, а прийшлось... разочаруватись! Ви не можете повірить, яка у мене палка натура; а тут літа свої трать... в томлении...
П а в л о (набік). Розманіжилась

читати