Завантажити

 
М и х а й л о (виходить з рушницею на гонок). Тібора!! Тібора!! Ісі! І де вона забігла? Зіпсують чисто собаку! (Зуздрівши дівчат). А!! Здоровенькі! (Підходить, подає руки). Спасибі, що прийшли.
П а ш к а. Та насилу затягла; так боїться вас, що й глянути не хоче.
К а т р я. Ви не слухайте її, то вона жартує.
П а ш к а. Далебі! А хочеш, розкажу зараз, що ти тут казала і про кого?
К а т р я (сіпа Пашку). Що ти? Борони боже! (До Михайла). Ви не слухайте її... вона такого...
М и х а й л о. Та чи я ж повірю? Хіба я не знаю Пашкиних пустот!
К а т р я. Не вірте, будь ласка...
П а ш к а. Ні, ні! Не бійся! То ми сюди на гулянках зайшли з вами чи з Павлом Платоновичем порадитись: у неї матір слабує.
М й х а й л о. О? Давно? Що ж такого?
К а т р я. Та вони слабують давно, ще з того часу, як батька деревом прибито. То все якось перше ходили, а це, не знаю й чого, гірше сталося: сказать би, натрудились, - так я вже ж і до хазяйства нікуди не допускаю. Так боюся за маму, одведи мати божа! Нас двойко тільки й на світі: ото вся моя й родина!
М и х а й л о. Не тривожся, голубко; я з Павлом навідаюсь. Де ваша хата?
К а т р я. На Горбанівці; зараз за цвинтарем, коло тополі.
П а ш к а. Та от ми підемо з Катрею до Росі нарвати квіток та зілля; то, назад вертаючись, і вас проведемо.
М и х а й л о. Або краще - я Павлові скажу та сам до вас на Рось вийду, а звідти укупі й підемо.
К а т р я. Спасибі вам. Коли б помогли мамі!
М и х а й л о. Не бійся, серце: Павло добрий лікар. Нічого не пожалієм, вирятуємо.
П а ш к а. А я не казала? (До Михайла). А на вулицю сьогодні вийдете?
М и х а й л о. А ви будете обидві?
П а ш к а. Авжеж!
К а т р я (до Пашки). А мати як?
П а ш к а. Ет! Будемо, будемо! Ви ж, дивіться, й гармонію принесіть.
М и х а й л о. Гаразд. Приходь же й ти, Катре; ми до матері оце зайдемо, дамо лікарства, - то чого ж?
П а ш к а. Нема чого й говорити: мати ж не така слаба, щоб не здужала й встати. А тобі треба і розважити себе, провітритись.
К а т р я. То й прийду уже.
П а ш к а. Ну, ходім же до Росі. Ми там коло млина будемо.
М и х а й л о. Добре, добре.
К а т р я. Прощавайте, спасибі вам.
П а ш к а (за хвірткою). Так прийдете?
 
Тихо пішли.
 
М и х а й л о. Я зараз! (Любує здалеку на Катрю).
 
В И Х І Д ХІІ
 
Михайло сам.
 
М и х а й л о. Яка хороша, хоч малюй! А погляд, погляд... такий уже лагідний, чисто янголиний! Сердешне голуб'ятко! Сирота ще: сама-сімісінька. Хоч би матері її пособити! Так просила, аж слізки бриніли на оченятах... Ех, Павло, Павло!! Плетеш ти дурницю: життя має свої права, і проти них воювати годі! Та на біса б і колотивсь цілий вік чоловік, якби не загорював якої втіхи? Навіщо б поневірятись і лити кривавий піт над працею, коли б не мати таких одрадісних хвилин у житті? Чого тікати від краси? Який там гріх - одволожити поезією душу? Буду, конечне буду!
 
Завіса
 
ДІЯ ДРУГА
 
Глухе місце на березі Росі. Праворуч млин і місток до його з кручі. Ліворуч - якась пустка, руїна; за нею - темний ліс. Просто - крутий берег і кручі Росі, кущами уквітчані. Чудовий краєвид. Місячна ніч.
 
В И Х І Д І
 
Пашка, Параска, Пріська, 1-а, 2-а дівчина й інші.
 
Д і в ч а т а (сидять картинно на березі, на мостику, коло млина).
 
Ох і зійди, зійди, зіронько та вечірняя,
Ох і вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
 
Неподоба зірці до місяця та зіходити,
Неподоба дівці до козака та виходити.
 
Рада б зірка зійти, - чорна хмара заступає,
Рада б дівка вийти, - так матінка не пускає!
 
Ой і зійшла зірка, усе поле освітила,
Ох і вийшла дівка, козаченька звеселила.
 
П а р а с к а. Коли б сьогодні панич Михайло прийшов, та з гармонією: от би весело було! Як він гра славно!
2-а д і в ч и н а. Е, діждешся! Уже його, може, тижнів зо два і в вічі ніхто тут не бачив.
1-а д і в ч и н а. Чого він справді перестав ходити? То було що божого дня, а то - як одрізав.
П р і с ь к а. Чого? Хіба не знаєш? У Дзвонарівни застряв, - і днює й ночує.
П а р а с к а. Чого ж панич до неї ходить?
П р і с ь к а. Чи тебе мама не п'яною привела? Дивіться, люде добрі, яка маненька, наче з капусти вискочила.
 
Усі сміються.
 
Не дивно, якби парубок ходив, ну - сватати дума; а паничеві - звісно чого...
П а р а с к а. Чого ж?
П р і с ь к а. Тю на тебе! Та вона - навіки дурна!
 
Сміх.
 
П а ш к а (сиділа трохи подаль, за остатніми фразами зверта увагу). Чого плещеш? Чого славу пускаєш? Від кого ти чула? Що ти знаєш?
П р і с ь к а. Аннушка казала.
П а ш к а. Така ж, певно, мерзенна плетуха, як і ти?
П р і с ь к а. Та ти не дуже-то!
П а ш к а. Та й ти

читати