Завантажити

щоб його з тих нетрів виманити, і справа обійдеться без зайвого клопоту. Парох і цилюрник пристали на його думку й вирішили почекати, поки він не вернеться з певною звісткою про пана.
Санчо поїхав далі у гірські нетрища, а вони зостались в ущелині, де поміж бескеття й. тінявих дерев дзюркотів тихою течією маленький струмочок. Стояв гарячий серпневий день (у тих краях це пора найдужчого літнього палу), звернуло саме на третю годину, і вони вирішили ждати на Санчове повернення в сій любій містині. Сіли собі в холодочку, спочивають, аж чують - співає ніби хтось милим та приємним голосом без ніякої пригравки. Се здивувало їх непомалу де б у такому дикому місці взятися такому доброму співакові Воно-то, кажуть іноді, що по лісах та полях блукають на диво співучі пастухи, але се більше схоже на поетичний вимисел, аніж на щиру правду. Ще більше здивувались вони, як слова тієї пісні розчули не пастуша була то співанка, а вірші, складені, певно, людиною освіченою і значного роду. Ось що в тій пісні співалось
Що нищить всі життєві блага
Зневага.
Що збільшує чуттів непевність
Ревність.
Що серцю туга і розпука
Розлука.
Отак мене терзає мука,
Печуть огнем жалі палкії,
Бо убивають всі надії
Зневага, ревність і розлука.

Хто породив мої страждання
Кохання.
Хто повелів, щоб жив я в горі
Зорі.
Хто завдає тяжкого болю
Недоля.
Отак томлюсь в земній юдолі,
Клену життя своє стражденне,
Бо об'єднались проти мене
Кохання, зорі і недоля.

Яка мене врятує сила
Могила.
Яка лишилася розрада
Зрада.
Яке по ній чека похмілля
Божевілля.
Отож даремні всі зусилля,
Безплідні всі рятунку спроби,
Бо ліки гірші від хвороби,-
Могила, зрада й божевілля.
Година дня, пора року, безлюдна містина, голос співака і-його майстерність - все це сповнило подивом і захватом душі обох слухачів. Вони ніби завмерли, наслухаючи, що буде далі, але ж не діждавши продовження пісні, поклали рушити на розшуки того ніжноголосого співака. Та тільки вони стали на рівні, як ізнов прикипіли на місці, бо тої ж самої миті чарівний голос завів співати ось якого сонета
Священна дружбо, на легкім крилі
Полинула ти в емпірей щасливий,
Де чути лиш блаженних світлі співи,
- Лиш образ твій зостався на землі.

Показуєш ти звідти, мов у млі,
Повитий у серпанок мир правдивий,
Де мріються часом благі пориви,
У вчинки виливаючися злі.

Зійди з небес чи закажи віднині
Ходить омані у твоїм одінні
І сіяти незгоду між людьми,

Бо доведуть ті брехні та облуди,
Що світ увесь кипіть війною буде
І стане царством хаосу і гьми.
Спів завершився глибоким зітханням; наші слухачі знов наставили вуха, чи не заспіває той невидимий співак іще якої, але почувши, що пісня перейшла в ридання і жалібні зойки, вирішили дізнатись, що то за журливець такий, що голос у нього такий розкішний, а стогони такі болючі. Ледве завернули за скелю, як побачили юнака, що на вроду й на поставу кап-у-кап такий був, яким змалював Санчо Панса шаленця [162]Карденія, коли переповідав їм його історію. Побачивши людей, юнак не здивувався; спустивши голову на груди, він стояв нерушиме, немов у глибокій задумі, і вдруге вже не підводив на них очей. Проречистий на слово парох, упізнавши юнака по деяких прикметах і свідомий його лихої долі, підійшов до нього і не широкомовно, зате переконливо почав уговоряти, аби покинув те своє злиденне життя і не змарнував його знічев'я, бо то було з усіх нещасть нещастя. Карденіо був на той час при зуповнім розумі, вільний від нападу шаленства, що так часто його мордувало; побачивши двох незнайомців, що вбранням своїм вельми од тих людей одрізнялись, котрі в сій пустизні часом траплялися, він трохи аж збентежився, особливо коли почув, що вони говорять про його справи як про щось добре відоме (се пізнати було і з парохової мови), і з такими обернувся до них речами
- Добре бачу, панове (хоч би хто ви були), що небо, піклуючись ненастанно про добрих, а не раз і про ледачих, посилає до мене, недо-стойного, у сі відлюдні і від шляху відлеглі місця порадників і розрадників, котрі ясно й розумно зводять мені на очі, як безрозумно я тут живу, і намагаються на ліпшу путь мене навернути. Та вони не можуть знати одної речі, добре відомої мені вийшовши з сієї небезпеки, я неодмінно наразився б на іншу, ще грізнішу,- і, не розуміючи сього, вважають мене за чоловіка нетямущого, а може, навіть і зовсім безумного. Та воно й не диво сам я відчуваю, що сила, з якою я уявляю свою нещасливу долю, діє на мене так ґвалтовно і так згубно, що інколи огортає невідпорно всю мою істоту, і тоді я мов каменію, стаю безчулим і безтямним. Про се я дізнаюся геть пізніше, коли люди розповідають і показують довідне, що я витворяв у тому страшному нападі. Що мені лишається робити, як не жалкувати даремне, як не проклинати намарне злої моєї долі та ще хіба, виправдуючи своє шаленство, розповідати охочим, звідки воно взялося може, розсудливі люди, пізнавши причину, не здивуються наслідкам, а хоч і не

читати