Завантажити

як за самим собою, і попрямував по рівнині, час від часу розкидаючи за па-новою радою віття на признаку. Дон Кіхот упрохував його подивитись бодай на дві шалені витворки, та він спершу не хотів; проте не проїхав і ста кроків, як завернувся і сказав
- А воно, мабуть, правду ви, пане, кажете щоб не кривити мені душею, оповідаючи про ваші божевільні штучки, треба хоч на одну подивитись. Хоча, як на мене, і те вже дурниця немала, що ви тут лишаєтесь.
- А що, не я казав - зрадів Дон Кіхот.- Стривай, Санчо, я в три мига що-небудь таке витворю.
Тут наш гідальго стягнув мерщій із себе штани і вже в самій сорочці спершу підскочив кілька разів угору, ляскаючи долонями в п'яти,, а тоді пішов у переверти, світячи грішним тілом. Санчові того було вже задосить; він торкнув Росинантові повід і пустився в дорогу - тепер йому не гріх буде забожитись, що пан його справді з глузду з'їхав. Отут же ми з ним і розстанемось на малу часину, поки назад не поверне. [154]

РОЗДІЛ XXVI,
де оповідається про дальші витворки закоханого Дон Кіхота в горах Моренських
Повертаючись до того, що робив Рицар Сумного Образу, відколи зостався сам-один, історія каже ось що наскакавшись і наперекидав-шись досхочу, голий од пояса до п'ят Дон Кіхот побачив, що Санчо вже поїхав, не бажаючи дивитись на дальші його вибрики, і виліз на самий верх високої скелі та й почав думати-гадати про одну річ, яку вже не раз собі обмірковував та й досі не зміг її так чи так вирішити чи наслідувати йому Роланда з його бунтовливим божевіллям, а чи Амадіса з його тихою меланхолією
- Усі вважають,- казав він собі в думці - що з Роланда був славний і хоробрий рицар, та воно й не дивина. Адже він був заворожений, і ніхто не міг його вбити, хіба що загнавши в п'яту циганську голку, а боти він носив на сімох залізних підметках щоправда, ті хитрощі його не порятували, коли Бернардо дель Карпіо піймав його в Ронсевалі й задушив у своїх обіймах. Та буде вже про його одвагу, згадаймо краще, як і чого він став несамовитий. Безперечно, він знавіснів тоді, як знайшов сліди коло джерела і як пастух сказав йому, що Анджеліка двічі або й тричі спала в пообідню годину з кучерявим маврюком Медором, Аграмантовим джурою. А він і повірив усьому, гадав, що кохана окрила його такою неславою й ганьбою,- певно, що було чого божеволіти! А як же мені в його сліди ступити, коли не маю такої причини Адже я ладен забожитися, що моя Дульсінея Тобоська жодного мавра зроду і в вічі не бачила, не знає, які вони й на масть, що вона й досі така невинна, якою її мати вродила. І то була б уже їй од мене зневага, якби, подумавши на неї щось негарне, я почав шаліти взором несамовитого Роланда... Знов же Амадіс Гальський, як мені відомо, з розуму не спадав і жодних химород не строїв, а залучив собі превеликої слави як найпалкіший закоханець, бо коли сеньйора Оріана, як повідає історія, згордувала ним і веліла на очі їй не навертатись, поки сама не скаже, то він подався разом із пустельником одним на Бідну Скелю, де розливався буйними сльозами і ревне молився Богові, аж поки в хвилю найглибшої його розпуки і відчаю небо не змилосердилось над ним. То з якої ж речі я маю роздягатись отут догола, нівечити дерева, що ніякого мені зла не заподіяли, каламутити прозорі струмочки, що, може, напоять мене в пригоді чистою своєю водою Хай же вічно буде славна пам'ять про Амадіса, хай наслідує його по спромозі своїй Дон Кіхот з Ламанчі, про якого, може, скажуть колись так, як говорили про когось іншого «Великих діл він не звершив, але до них жагуче рвався». І хоча Дульсінея Тобоська не згордувала мною і не знехтувала, то байдуже досить, що я з нею в розлуці. Нумо ж братися до діла! Встаньте в моїй пам'яті, славні чини Амадісові, і нагадайте, що маю почати, щоб гідно вас наслідувати! А втім, я згадав уже, що він передовсім молився Богу та приручав себе його опіці,- так же зроблю і я.
За чотки при молитвах правили йому жолуді коркового дуба він назбирав їх, котрі більші, і низав десяток до десятка. Його трохи збентежило, [155] що поблизу ніде не було якогось відлюдника чи пустельника, що сповідав би його і подавав йому розраду, тож у перерві між молитвами він ходив сюди-туди по луці і все вирізував на корі дерев та виводив на дрібному пісочку вірші, в яких виливав свою тугу та виславляв Дульсінею. З усіх тих віршів на той час, коли рицаря знайшли, збереглись цілком і були відчитані лише ось які
Дерева, кущі і квіти,
Небо чисте і ясне,
Гори, зеленню повиті,
Ви послухайте мене,
Вчуйте спів мій сумовитий.
Пісня сповнена гіркот,
Засмучу і вас я нею...
Де ж причина всіх скорбот
Тут ридає Дон Кіхот,
Що кохає Дульсінею
Із Тобоса.

Тут, далеко від сеньйори,
У колючих чагарях,
Вірний рицар, серцем хворий,
Виливає у сльозах
Свої муки, своє горе.
Не вкусивши насолод
І терзаючись душею,
Наче повінь буйних вод,
Тут ридає Дон Кіхот,
Що кохає Дульсінею
Із Тобоса.

Повен мужності й одваги,
В мандрах він пригод шукав,
Не вгасивши палу спраги,
Замість слави він дізнав
Небувалої

читати