Завантажити

мені сприяла я побачив Люсінду за гратованим вікном, свідком нашого милування. Люсінда одразу мене впізнала, а я її,- та що було по тому впізнанню Чи є хто на світі, аби міг похвалитися, що зглибив до самого дна і збагнув до кінця хибку та мінливу вдачу дівочу Певно, що на світі такого немає... Отож побачила мене Люсінда та й каже «Карденіо, на мені вінчальне вбрання, в світлиці чекають на мене підступний дон Фернандо, корисливий панотець мій і свідки - тільки ж будуть вони самовидцями не заручин моїх, а смерті. Мужайся, мій коханий, постарайся бути присутнім на тих жертвоприносинах; як слова мої не здоліють їм перешкодити, маю при собі схованого кинджала, що й не таку інтригу може розладнати поклавши кінець моєму життю, хай покладе він початок твоїй певності, що я любила тебе й люблю». Хвилюючись, я відповів їй поспіхом,- боявся, що й сього не встигну сказати «Нехай твої вчинки, сеньйоро моя, справди
дять твої слова; якщо ти маєш при собі кинджала, щоб довести твою вірність, я маю шпагу, щоб нею тебе оборонити - або самого себе вбити, коли доля буде нам супротивна». Не знаю, чи вчула вона мої слова, бо в ту саму хвилю покликано її там, мовляв, уже жде на неї молодий. Тут запала ніч журби моєї, зайшло сонце моєї радості, померкло світло очей моїх і нетям огорнув мій розум... Не важився я в дім до неї вступити, не здолів з місця зрушити. Та зміркувавши, що мені конче треба там бути, бо хто зна, що може статися, я перемігся і ввійшов туди. Всі ходи й виходи знав я добре, а в домі стояв розгардіяш, хоч і нишком ніби все те діялось, так що ніхто мене й не помітив. Я прокрався до світлиці і, вигодивши хвильку, сховався в віконній ніші, обхиленій обосторонь килимами в прозір між їх окрайцями міг я спостерігати, що в світлиці робиться, лишаючись сам невидним. Де взяти слів, щоб розказати, як рвійно билось моє серце, коли я там стояв, які думки мене зносили, які гадки поривали Було того думу, як на морі шуму, а якого, про що - годі вимовити, неможливо висловити. Нарешті до світлиці ввійшов молодий у своєму звичайному одязі, без жодних окрас, шафером при ньому був Люсіндин брат у других і більше там нікого не було, опріч домової челяді. За якусь хвилю вказалася і Люсінда, що в супроводі матері своєї та двох покойових вийшла з одежної кімнати; убрана вона була пишно та розкішно, як то й личило вроді її та вельможності, з не-перевершеною елегантністю і досконалим густом. Дивування й гнів не дали мені змоги розглянути докладно те вбрання, впали мені в очі лиш кольори білий та шарлатний, та ще ряхтіння самоцвітів дорогих, що їй зачіску і сукню зукрашали. Та все те меркло проти надзвичайної краси чудовного її золотавого волосся, що пересяювало блиск коштовного каміння і світло чотирьох посвітачів, які тут горіли, аж очі в себе брало. О пам'яте, немилосердна тиранко мого супокою! Чом ти й досі зводиш мені на очі незрівнянну красу обожуваної ворогині моєї Краще б ти, жорстока пам'яте, нагадала і змалювала мені її вчинок, щоб із тої жахливої кривди, якої вона завдала моєму серцю, я наважився якщо не помститися на ній, то принаймні наложити на себе руки Не майте мені на зле, панове, як я, може, од речі одбігаю,- горе моє таке, що не годиться говорити про нього коротко й побіжно, кожна найдрібніша обставина сієї події заслуговує, здається мені, на докладне висвітлення.
Парох відповів йому, що вони собі того за зле не мають, а, навпаки, слухають його з великою пильністю, бо навіть усі ті дрібниці варті не меншої уваги, ніж сама повість, і оминути їх було б негоже.
- Отож,- вів далі Карденіо,- коли всі зібралися в світлиці, увійшов капелан і, взявши молодих за руки, як того вимагає обряд, спитав «Чи згодні ви, панно Люсіндо, узнати притомного тут пана Фернанда за правного свого малжонка, як то велить пресвята церква, наша мати» Я вихилився головою з-поза килимів, стривожено й напружено чекаючи відповіді Люсінди,- зараз я почую, думав, або свій смертний вирок, або гасло воскресіння. Чом я не вискочив тоді з криївки своєї, чом не гукнув «Ой, Люсіндо, Люсіндо! Схаменися, що ти дієш Згадай, що ти говорила, подумай, що ти моя і не можеш [167] належати нікому іншому! Зміркуй, що в ту саму мить, як ти скажеш так, урветься моє життя... А ти, віроломний Фернандо, нищителю мого блаженства, смерте мого життя! Чого ти хочеш, до чого пориваєшся Помисли, що не по-християнськи ти вчиниш, допевняючись здійснення своїх бажань, бо Люсінда - жона мені, а я їй муж!..» О, я безумний! Тепер, коли я розлучений із нею, коли та небезпека мені не загрожує, я знаю, що мав тоді робити, та не зробив; тепер, попустивши злодієві вкрасти мій найкоштовніший скарб, я лише проклинаю його, а міг би тоді скарати, якби здобувся на ту силу, що витрачаю тепер на марні жалі! Ну що ж, я був тоді дурнем і боягузом,- так мені й треба, що конаю тепер у ганьбі, скрусі й божевіллі... Капелан чекав од Люсінди відповіді, а вона ніби вагалась; я думав уже, що зараз добуде кинджала й доведе, що кохає мене, або зможеться на слово правди і поверне діло на мою руч, аж чую -

читати