Завантажити

і віддавати когось на грище негоже діло. Найперше він велів зняти з Дон Кіхота лицарію, а потім, коли той залишився в вузькій верблюжій куцині (не раз уже нами згадуваній і описуваній), вивів його на балкон, обернутий на одну з найлюдніших вулиць, напоказ усім людям і вуличникам, які торопіли на нього, як на мавпу. І знов перед ним гарцювали пишні верхівці, вичепурені буцімто на його честь, а не про свято. Санчо радощами радів, йому здавалося, нібито він бозна вже як знову втрапив чи то на Камачове весілля, чи то в посілість дона Дієга де Міранди, чи то в дуків замок.
Того дня в дона Антонія обідали його приятелі, і всі віддавали честь-хвалу Дон Кіхотові й трактували його як мандрованого лицаря, від чого він так запишався, що і в себе не влазив. Санчо пускав такі дотепи, що всі домівники, та й усі його слухачі наголо, зазирали йому в рота. При столі дон Антоніо сказав Санчові так
- Дійшлося до нас, коханий Санчо, що ти дуже ласий до молошної курчатини та січеників і що ти недоїдки ховаєш за пазуху про запас.
- Ні, сеньйоре, се неправда,- заперечив Санчо,- я більше чистьоха, ніж ласун, пан мій Дон Кіхот, приявний тут, потвердити може, що ми цілі тижні перебивалися жменею самих жолудів чи там горішків. Щоправда, іноді буває й так корівку дали, бач - біжи по налигач; я хочу сказати, що живу, як набіжить. Якщо ж ви од когось почуєте, що я неабиякий ненажера, та ще й замазура, не туди стежка в горах, і я міг би й крутіше сказати, якби не сі чесні бороди за столом.
- Достоту,- обізвався Дон Кіхот,- Санчова охайність та поміркованість у їдженні достойні одзначення й одтиснення на міді, аби увічнити сії високі прикмети в пам'яті потомків. Щоправда, як він голодний, то десь проїстлйвий, тоді він хламає і наминає, аж за вухами лящить, але що вже охайний, то охайний, тим паче, що за свого губерна-торювання навчився їсти по-панськи навіть виноград і гранатові зернятка їв виделкою.
- Як - гукнув дон Антоніо.- Санчс був губернатором [619]
- Аякже,- одвітував Санчо,- губернатором острова Гармадармії. Десять день старшинував над ним на всю губу, і за ці десять день ізгу-бив спокій душевний і навчився всякі на світі уряди зневажати. Я утік відтіля, по дорозі упав у печеру, думав - уже по мені, але чудом урятувався.
Дон Кіхот якнайдокладніше оповів про все Санчове губернаторюван-ня, врадувавши немало слухачів сією історією.
Прибрано обруси, і дон Антоніо, узявши Дон Кіхота за руку, повів його в ванькир. Єдиним убранням цього ванькира був столик, дивитись, ясписовий, на ніжці такого ж самоцвіту, а на столі-однонозі стояла голова, нібито бронзова, на кшталт погруддя цезарів римських. Дон Антоніо пройшовся з Дон Кіхотом коло голови і врешті озвався так
- А зараз, пане Дон Кіхоте, як я певен, що ніхто нас не підслухає і не почує, а двері сюди замкнуто, я хочу оповісти вашмосці про одну найдивовижнішу пригоду, чи краще сказати, про дивоглядь, що її й думкою не здумати, але з умовою, що все, що я вашмосці скажу, залишиться в найглибшій, найсокровеннішій таємниці.
- Шлюбую,- одказав Дон Кіхот,- і для більшої певності ладен закляпнути сію таємницю кам'яною плитою, бо знайте вашець, пане доне Антонію (Дон Кіхот уже відав його ймення), що ви говорите з людиною, чиї вуха слухають, але язик не розляпує. Тим-то вашець може вилити все, що у вас на серці, запевняю вас, що все це кане в пучину мовчанки.
- Покладаючись на вашу обітницю,- одгукнувся дон Антоніо,- хочу вразити вашмосць тим, що ви зараз побачите й почуєте, це трохи розважить мене, адже так важко зберігати таємницю одному і ні з ким не ділитися, бо довіритися можна не кожному.
Дон Кіхот не міг з дива вийти, навіщо всі ті приступи й підступи. Тоді дон Антоніо взяв його за руку, пацьнув цією рукою по бронзовій голові, по всьому столику і по ясписовій ніжці, а відтак сказав
- Ця голова, пане Дон Кіхоте, зроблена й зготовлена руками най-ученішого чорнокнижника і заклинача на світі, коли не помиляюсь, родом ляха й учня того преславного Шотландчика, про якого стільки дивини оповідають. Я його гостив у себе вдома, і за тисячу талярів він змайстрував мені цюю голову, наділену властивістю й здатністю відповідати на всі питання, що їй лише на вухо проказують. Він креслив фігури, писав кабалістичні знаки, спостерігав зорі, визначав шляхи світил доти, доки у нього не вийшов архітвір, ось ви побачите взавтра, бо в п'ятницю голова мовчить, а сьогодні ж саме п'ятниця, треба до зав-трішнього дня почекати. А поки хай вашмосць обдумає свої питання до неї, мені з власного досвіду відомо, що відповідач вона непомильний.
Дон Кіхот був настільки ошелешений такою здатністю й властивістю голови, що не дуже пойняв дон Антонієві віри, але часу до досліду лишилося небагато, і він не сказав нічого, тільки подякував дону Антонієві за виявлену йому велику довіру.
Вони вийшли з ванькира, дон Антоніо замкнув на ключ двері, і вони повернулися до зали, де була решта товариства. Увесь той час Санчо розповідав безліч пригод і приключок, що спіткали його пана.
Того вечора Дон Кіхота потягли на

читати