Завантажити

уникає
Марнотратності почвар
І при тому не страждає
Неподільчивістю скнар.
Та у тебе на виду
В марнотратність я впаду,
І винить мене не треба
Цим любов мою до тебе
Я несхибно доведу.
Так само виходили і йшли знов на своє місце всі інші німфи з одного й другого гурту кожна танцювала свої фігури і проказувала відповідні вірші,- котрі доладні, а котрі й смішні; Дон Кіхот, дарма що пам'яткий, запам'ятав лише вищепоказані. Потому обидва гурти танечні зійшлися докупи, сплітаючи і розплітаючи хороводне коло з надзвичайною звинністю та зграбністю; щоразу, проходячи перед теремом, Амур пускав угору стрілки, а Достаток розбивав о стіни золочені кульки з пахощами. Наприкінці танцю Достаток дістав гамана, зробленого з шкурки великого мурого кота, з грошима б то, і пошпурив ним у терем, що аж стіни його розпалися і дівчина лишилась без захисту і затули. Тут надбіг із своїм почтом Достаток і накинув їй на шию золотого ланцюга, ніби хотів її поневолити, полонити й забрати; теє побачивши, Амур із прибічниками своїми кинулись її рятувати - усе те дійство відбувалося під гук тамбуринів мірними танцями та скоками. Та тут дикуни навернули ворогів до згоди вони швиденько загородили терем, дівчина знов замкнулася в ньому, чим і закінчився весь танець на превелику втіху глядачам.
Дон Кіхот спитався в одної німфи, хто все те зладив і скомпонував. Та одказала, що автором є клірик їз їхнього таки села - дуже він до таких вигадок дотепний.
- Ручуся,- промовив тоді Дон Кіхот,- що той бакаляр чи там клірик за Камачом руку тягне, а не за Басільєм, і напевне краще розуміється на сатирі, ніж на службі Божій. А проте добре змалював у сьому танці Басільїв хист, а Камачове багацтво.
Санчо Панса, що чув ту розмову, сказав
- І я за Камача золотий півник не має рівних. [432]
- Цим ти, Санчо, показуєш,- мовив Дон Кіхот,- що належиш до тих ницих людей, чиє кредо «Хто забрав, той і прав!»
- Не знаю, до яких я там належу,- одказав Санчо,- тільки знаю, що з Басільєвих горшків зроду не зніму такого лепського шумовиння, як оце з Камачових.
І, показавши панові каструлю з курятиною та гусятиною, витяг одну курку та й заходився вминати її ласо та сласно.
- Що мені Басільйо - провадив Санчо далі.- Із хисті хліба не їсти! Скільки маєш, стільки й стоїш; скільки стоїш, стільки й маєш. На сім світі два тільки роди є, Махи й Немахи,- кажуть було мої покійні бабуня,- і ліпше тримати з Махами. От щоб ви знали, пане мій Дон Кіхоте, воно й тепер так не будь знаючим, а будь маючим, осел у золотій попоні переважить хоть які коні. Тож я й кажу, що я за Камача, бо з казанів його добре знімається шумовиння, кури й гуси, зайці й кролики, а у того Басілья поживишся хіба - чи помертвишся - самою юшкою-нізчимницею.
- Кінчив уже свою орацію, Санчо - спитав Дон Кіхот.
- Та хай уже й кінчив,- відповів Санчо.- Бачу, що вашій милості вона добре увірилась, а якби ні, то я цю балачку на три дні розвів би.
- Дай мені, Боже, того дня дожити,- сказав Дон Кіхот,- коли вже тобі, Санчо, занімить нарешті.
- На те воно показує,- відповів Санчо,- що поки ви помрете, то я перше піду землю їсти, і отоді вже буду, може, німий-німісінький, і словечка не промовлю до кінця світу, чи нехай до Страшного суду.
- Хоч би воно, Санчо, так і сталось,- сказав Дон Кіхот,- то вже ти стільки не намовчиш, скільки наговорив за живоття свого; до того ж природніше буде припустити, що смерть завітає до мене раніше, як до тебе, то й не сподіваюсь я німим тебе побачити, хіба коли питимеш чи спатимеш, і то вже було б добре.
- Воно як по щирості сказати,- відповів Санчо,- то тая сухоребра, значиться смерть, превелика баламутка хапає і ярку, і старку; і панотець наш каже, було, що топчеться вона однаково і по високих царських палатах, і по низеньких злидарських хатах. Тая пані більше має сили, ніж доброго смаку, мов та свашка-неперебирашка нічим не гребує, усіх у торбу собі гребе, людей усякого віку й стану. То така косарка, що й годинки тобі не заспить, а все знай покоси кладе, чи то суха трава, чи свидова; та й не жує, надісь, нічого, а так глетом і глитає що-попадя, такий-то вже голод у неї собачий, що й наситу нема; хоч дивитись і безпуза, а подумав би, що на водянку недужа - так би й випила життя з усякого живущого, як води погожої кухоль.
- Годі, Санчо, годі,- спинив його тут Дон Кіхот.- Отак і держись, бо ще, гляди, впадеш і заб'єшся. Далебі, те, що ти сказав про смерть по-своєму, по-простацькому, міг би сказати й добрий проповідник. Правду кажу тобі, Санчо якби до твого природного розуму та ще стільки освіти, то хоч казальницю в руки та й іди проповідуй по світу любо та красно.
- Не красен проповідник викладом, а живим прикладом,- відповів на те Санчо.- Ото, коли хочете, і вся моя деологія.[433]
- А більше тобі й не треба,- сказав Дон Кіхот.- Тільки от чого я ніяк не збагну й не зрозумію якщо почин премудрості - страх Божий, то відки ж ти те все знаєш Адже ти більше боїшся ящірки, ніж Господа Бога.
- Ви собі, пане, знайте вашу лицарію,- одказав Санчо,- а до чужих страхів чи

читати