Завантажити

сказав другий студент,- то пасли б на своєму курсі передніх, а не задніх.
- Слухайте, бакаляре,- відповів ліценціат,- ви явно недооцінюєте мистецтво шермицерії і припускаєтесь тим величезної помилки.
- Ні, се не помилка, а незаперечна істина,- заявив КорчуеЛо.- [426] Коли ваша хіть, я хоч і зараз доведу се на ділі рапіри при вас, оказія добра, в мене є сила в руках і одвага в серці (а се ж річ не мала), і я примушу вас признати мені рацію. Отож злізайте, ставайте в позитуру, демонструйте ваші випади, млинки і різні там штудерні фінти, а я поборюся з вами своїм новим, простацьким манером і, маю в Бозі надію, покажу вам зорі небесні середо дня, бо ще той не родився, перед ким я п'ятами мав би кивати, і той не виріс, кого б я не міг на лопатки покласти.
- Не знаю, як там буде з п'ятами,- одказав фехтувальник,- а тільки може статися, що, де вперше ногою ступите, там вам і могила готова укладе вас на вічний спочинок погорджуване вами мистецтво.
- Діло покаже! - мовив Корчуело.
І, скочивши як стій із осла свого, рвучко схопив одну з рапір, що віз ліценціат.
- Е, ні, так не годиться,- втрутився тут Дон Кіхот.- Я буду в сім поєдинку за посередника й суддю, що вирішує всілякі спірні питання.
По сій мові зсів із Росинанта і став із списом в руці посеред дороги; тим часом ліценціат, зграбно граючи корпусом, виступив уже проти Корчуела, що й собі йшов на суперника, крешучи, як то кажуть, з очей блискавиці. Ті ж двоє селян, що з ними їхали, стежили, з ослів не злазячи, за сією смертовбивчою трагедією. Навпрост, навкіс, навсібіч, навід- ' ліг, обіруч вихав Корчуело рапірою, мов градом густим та частим без ліку сипав, сікався роздроченим левом, та той його лютий порив гамувала патичка на ліценціатовій рапірі, яка раз у раз у рот йому тикала, що хоть цілуй її, мов святощі які, тільки з меншою, може, побожністю. Чи довго, чи коротко ліценціат перелічив кінчиком зброї всі ґудзики на ба-каляровій хламиді, а поли так попанахав, що тільки лахміття з них по-ліповими мацаками метлялось, двічі бриля йому з голови збив і так його ухоркав, що з того пересердя й досади схопив бідаха рапіру свою за руків'я і загилив її щосили кудись у білий світ; один із тих селян, писар громадський, який побіг її шукати, свідчив навпослі, що першеназвана рапіра залетіла нібито аж на три чверті милі, і свідчення те потверджує ще раз відому істину, що вміння силу боре.
Змордований Корчуело сів долі, і Санчо, підійшовши до нього, сказав
- Ось послухайте, пане бакаляре, моєї ради їй же то Богу, не треба вам нікого на оте фертування викликати, змагайтесь краще, хто далі кине чи хто кого під силки поборе, бо такі ваші літа, така й сила; а серед тих шпажистих та рапіристих такі, славлять, є, що тобі і в голчане вушко кінчиком улучать.
- Ну, нічого,- сказав Корчуело.- Воно й добре, що дано мені пам'яткового на власнім досвіді спізнав я свою велику помилку.
Тоді встав, обняв ліценціата - то були друзі, а то ще більші стали. Писар десь забарився, рапіри шукаючи, то й ждати його не хотіли, а рушили мерщій у дорогу думка була зарані доїхать до Кітеріїного села, бо там же вони й жили всі.
По дорозі, скільки там її зосталось, ліценціат усе вихваляв мистецтво фехтування, супроводжуючи свою мову ваговитими доказами та різними математичними фігурами й викладками всі переконались, що він [427] у тій науці справді неабиякий мастак, а Корчуело вилікувався од своєї упертості.
Осмеркло вже, та здавалось їм, як до села доїжджали, що небо над ними вигравало безліччю зірок блискотючих. І музика люба та розмаїта здалеку до них долинала були там, либонь, флейти й тамбурини, цитри й цимбали, брязкала й бубни. Під'їхавши ближче, побачили, що між клечанням альтани, спорудженої при в'їзді в село, мерехтіла сила-си-ленна каганців, не боячись вітру-леготу там так легесенько повівав, що й листочок на вітті не ворухнеться. А музики то були на весілля найняті, снували собі гуртками по тій урочій містині - хто танцював, хто співав, а хто грав на якому струменті. На лугу тому, сказав би, шугала радість і буяла втіха. Ще якіс.ь люди ставили примістки, звідки завтра зручніше було б дивитися на танці та вистави, уряджувані задля подвійної врочистості - весілля Камача-Багатія та похорону бідного Басілья.
Дон Кіхот не хотів до села заїжджати, хоть і як припрохували його селянин з бакаляром вимовився тим (і та причина була, на його думку, більш ніж достатня), що мандровані рицарі мають звичай спати радше десь у полі чи в лісі, аніж у якій оселі, хоч би й під золотою крівлею; тим і звернув він трохи з дороги на превелику досаду Санчові, якому вбилося в тямку розкішне гостювання у дон Дієговому замку, чи нехай і будинку.

РОЗДІЛ XX,
де оповідається про весілля Камача-Багатія та пригоду з бідним Басільєм
Заледве осяйна Аврора дозволила, аби Феб світозорий жаром свого палкого проміння висушив вільготні перли в її золотокудрім волоссі, як Дон Кіхот, іструснувши лінощі з суставів своїх, схопився на рівні ноги і погукнув на джуру свого Санча, який і досі ще хріп на всі заставки;

читати