Завантажити

намірятись на другу премію, бо перша, як правило, присуджується з фавору комусь високопоставленому, а друга справді достойному - таким чином третя є по суті другою, а перша третьою, як воно буває і в університетах при наданню ліценціатського ступеня. Попри все те в званні першого є завжди щось величне.
«Поки що,- сказав собі подумки дон Лоренсо,- нема причини вважать його за шаленця; та ходімо далі». А вголос промовив
- Здається мені, ваша милость училася по школах які ж науки ви штудіювали
- Науку Мандрованого Рицарства,- відповів Дон Кіхот,- яка ні в чому не поступається Поезії, а може, ще й перевершує її на яких два-три вершки.
- Не знаю, що се за наука така,- сказав дон Лоренсо,- не доводилось мені досі про неї й чути. [419]
- То така наука,- промовив Дон Кіхот,- що поєднує в собі всі, або майже всі, знання й уміння сього світу, бо той, хто їй себе присвятив, мусить бути правником і знати закони дистрибутивного й комутативного права, аби оддавати кождому, що йому припадає й належить мусить бути богословом, аби міг ясно й виразно витолкувати в разі потреби догмати віри християнської, ним сповідуваної; мусить бути медиком, а надто ще й билинарем, аби вмів по пущах та пустовищах зілля цілющі на гоєння ран розшукати, бо не випадає мандрованому рицареві повсякчас до лікарів удаватись; мусить бути астрологом, аби по зорях визначати годину ночі й місцезнаходження своє в будь-якому краю і підсонні світу; мусить володіти математичними знаннями, що стануть йому в надобі на кождому кроці; поминаючи те, що він мусить бути оздоблений усіма, скільки їх є, богопохвальними та кардинальними чеснотами, і переходячи до речей менш важливих, нагадаю, що він мусить уміти плавати незгірше од людини-риби Ніколаса, вміти підкувати коня й полагодити сідло та збрую; і знову до високого вертаючи,- мусить пильно дотримувати віри Богові та дамі своїй, бути чистим у помислах, кріпким у слові, шляхетним у вчинках, доблесним у подвигах, витривалим у труднощах, милосердним супроти знедолених і, нарешті, мужнім споборником правди, готовим повсякчас за неї життя своє покласти. Отсі ж то більші й менші частки і складають у цілокупності своїй доброго мандрованого рицаря; от і гадайте тепер, пане дон Ло-ренсо, чи нікчемна та наука, яку такий рицар вивчає і визнає, і чи можуть їй дорівняти найпрославленіші науки, що по наших школах та колегіях викладаються.
- Коли так,- сказав дон Лоренсо,- то ся наука над усіма взяла гору.
- Що значить «коли так» - спитав Дон Кіхот.
- Річ, бачите, в тім,- одказав дон Лоренсо,- що я сумніваюсь, щоб чи то колись, чи тепер були на світі мандровані рицарі, та ще оздоблені всіма тими чеснотами.
- Не раз я вже казав, що скажу зараз,- промовив Дон Кіхот.- В переважній своїй більшості люди гадають, ніби мандрованих рицарів узагалі ніколи не було на світі, і я певен, що коли само небо не явить їм чудом сієї істини, тобто що такі рицарі були і є, то марні будуть зусилля їх у тому переконати. Добре знаючи се з власного досвіду, я не хочу гаяти даремно часу, аби спростовувати хибний погляд, що ваша милость із багатьма поділяє; можу тільки молити Бога, щоб вивів вас із того заблуду і дав вам урозуміти, які корисні й потрібні були світові мандровані рицарі давнього часу і як би вони знадобились у теперішності, коли б тільки водились; але нині задля гріхів людських панує скрізь лінивство, неробство, обжерливість та нездержливість.
«Огут-то нашого гостя і прорвало,- подумав дон Лоренсо.- А проте божевілець із нього не ординарний, і був би я пустим недоумком, якби міркував інакше».
На тому їхня розмова і припинилась, бо покликано обох до столу. Дон Дієго спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей. Той відповів
- Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у, світі [420] лікар і не розбере щонайліпший краснописець то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками.
Посідали до столу; їда була така, як дон Дієго по дорозі казав, що гостям завше пропонує - чиста, багата і смачна; та Дон Кіхотові найбільше припала до вподоби та дивовижна тиша, що панувала в цілій господі не дім, а справжній тобі монастир картезіянський. Як же прибрали зі столу, проказали молитву подячну й помили руки, рицар уклінно попрохав дона Лоренса, щоб той прочитав вірші свої, що на турнір поетичний пише.
- Не хочу бути схожим на тих поетів,- одказав юнак,- що відмовляються читати свої вірші, як їх просять, і виригають їх, як ніхто не хоче, тим і прокажу зараз свою глосу, що за неї ніякої собі не сподіваюсь надгороди писав-бо ті вірші єдино задля вправи.
- Один мій приятель, чоловік вельми розумний,- зауважив Дон Кіхот,- казав, бувало, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «скажу» тощо, ані субстан-тивованих дієслів, ані зміни значень, не

читати