Завантажити

шмат ухопити; знов же і бордюги наче тягом до себе тягли, і пундики, що тут не на пательні росли, а по котлах здоровенних черенями слались. Терпів, терпів, та вже й терпцю не стало під'їхав до кухаря одного статковитого і спитав поштиво й голодно, чи не можна б йому лустку хліба в який казан умочити.
- Сьогодні, братику,- одрік йому кухар,- не такий день, щоб голод над ким силу мав Камачо на всіх настаче. Злізай-но та найди де ополоника, та й зніми собі шумовиння, вигорни курку-другу на здоров'ячко.
- Коли ж не бачу того ополоника,- розгубився Санчо.
- Стривай,- каже кухар,- який-бо ти, їй-Богу, проханий та непо-вертайливий!
По сім слові ухопив каструлю, шурнув нею в казан і, вигорнувши від-, ти три курки та дві гуски, сказав Санчові
- Призволяйся, чоловіче, перехопи хоть сього навару, поки там сніданок наспіє.
- Не маю в віщо взяти,- мовив Санчо.
- То так і бери з каструлею,- сказав кухар,- та знай Камачову на радощах добрість.
Поки там Санчо коло кухарів справувався, Дон Кіхот дивився на другий бік алеї, де показалось із дванадцятеро парубків верхи на прегарних кобилках у розкішній святковій збруї, з балабончиками на підперсни-ках, а самі ж то всі одягні та ошатні; звинною зграєю пробігли вони по луговині і раз, і вдруге, і втретє, весело вигукуючи та викрикуючи
- Слава Камачові й Кітерії! Взяв молодий худобою, а молода подобою!
Теє почувши, мовив Дон Кіхот собі на думці
«Знати одразу, що не бачили вони моєї Дульсінеї Тобоської; якби були побачили, то так би з своєю Кітерією не носились!»
Через яку хвилину під намет той клечаний стали звідусіль надходити розмаїті танечні гурти; були між ними й мечовики, двадцять; може, й четверо хлопців бравих та ручих, всі в тонкий рубок білющий повбирані, а на головах завої шовку доброго, барвистого,- то один із вершників і спитав у привідці їхнього, меткого дуже юнака, чи ніхто з танцюр не обранився.
- Тим часом, хвала Богові, ні жоден усі ми цілі й здорові.
І тут же пустився з кумпанами своїми в такі викрутаси та видригаси, [430] що навіть звиклий до того танцю Дон Кіхот ніколи доти не бачив такої дивовижі.
Не менше припав йому до вподоби й танок, що повели дівчата-красу-ні, та все ж то молодесенькі, що найменшій було років, може, з чотирнадцять, а найстаршій не сповна вісімнадцять усі в баєвих сукнях зелених, коси в іншої заплетені, а в іншої розпущені, та все біляві, одна в одну, не кажи ти золоття соняшне, вінки на них барвіють із троянд і жасмину, із щирця й гордовини. Привід їм давали поважний дідусь і літня вже молодиця, обоє досить бадьорі й жваві, як на свій вік. Хороводної пригравала двоїста гайда; дівчата - в очах і на виду честивість, а на ногах вогонь - показали себе найкращими в світі танцюристками.
За ними виступив фігурний, чи як то ще кажуть, промовистий танець. То було восьмеро німф, ушикованих у два рядочки одну четвірку провадив божок Амур, а другу Достаток; той крилатий, з луком, сагайдаком та стрілами, а сей убраний у барвистопишні єдваби та златоглави. Німфи, що виступали за Амуром, мали на спині смуги білого пергамену, на яких буйними літерами виписані були їхні імена перша звалась Поезія, друга - Мудрість, третя - Чеснородність, а четверта - Доблесть. Таким самим чином познаменовані були й тії, що за Достатком ішли перша Щедрість, друга Даровизна, третя Скарб, а четверта Мирна Облада. Попереду всіх несено рублений теремок - несли ж його чотири дикуни, овинуті плющем та зеленою рядовиною, натуральнісінькі тобі дикуни, що Санчо був аж ізлякався. На причілку тої споруди та й по всіх боках було написано «Терем доброзвичайності». Пригравки додавали четверо добірних музик на тамбуринах та флейтах. Розпочав танець Амур; вивівши одне колінце й друге, підвів очі вгору, на дівчину, що показалась між зубцями терема, напнув проти неї лука і такими обізвався до неї словами
Я могутній бог Любові,
Скрізь, і на землі, й на небі,
І в волозі лазуровій,
І в похмурому Еребі,-
Все моїй підвладне мові.
Що захочу, все я можу,
Хоч яку постав сторожу,
Я нічого не збоюся,
Неможливого доб'юся,
Все здолаю й переможу!
Проказавши свою віршу, пустив стрілку поверх терема і став собі на місце. Тоді виступив наперед Достаток, теж протанцював дві фігури, і, скоро замовкли тамбурини, промовив
За Амура я сильніший,
Хоч він мене і веде;
Рід мій зроду найславніший
Хто є в світі, хто і де,
Щоб над мене був знатніший
Я - Достаток як не кинь,
А без моїх благостинь
Рідко може хто прожити...
Та тобі я рад служити
Во віки віків, амінь! [431]
Достаток відступився, і тоді вийшла Поезія; протанцювавши й собі кілька фігур, вона звела очі на дівчину й промовила
Я, улюбленка поетів,
Шлю тобі чуття палкі,
Грім похвал і бурю злетів,
Прибрані в рядки стрункі
Мадригалів та сонетів.
Про твою ясну красу
На весь світ пущу ясу
І на заздрість іншим дівам
Твій талан натхненним співом
Вище місяця знесу.
По сій мові Поезія стала на своє місце, а з почту Достатку виступила Щедрість і, протанцювавши своє, проголосила
Зветься Щедрістю той дар,
Що розумно

читати