Завантажити

те Божа воля, дружино моя,- одвітує Санчо,- радніший я таким веселим' не бути, як оце здаюся.
- Щось я тебе не розберу, мужу мій,- сказала Тереза.- Проти чого се ти кажеш, що радніший, якби на те Божа воля була, таким веселим не бути Хоть я, може, й дурна, та хто ж тому буває радий, що йому радості нема
- То слухай же сюди, Терезо,- сказав Санчо,- я веселий, бо знов стаю на службу до пана Дон Кіхота, що втретє надумав їхати пригод шукать; отож і я з ним їду, бо нужда мені припала, та й надія, бачиш, світить, що ще десь сотню талярів добуду намість тих, що вже потратили. Та вп'ять же таки й сумно мені, що мушу з тобою і з дітьми розлучитись. От якби Господь послав мені поживу, щоб я дома сидів, по [359] шляхах та по розпуттях не волочився, не росився, мовляв, і не мочився,- а йому воно що, аби захотів, і уже все є,- то мої радощі були б певніші і тривніші, а так, бачиш, із журбою пополам, що з тобою розставатись випадає. Тим і правду я сказав, що якби була воля Божа, радніший я таким веселим не бути.
- Ти ба, Санчо,- одказала Тереза,- відколи ти до того мандрова-ного рицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш.
- Аби Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель,- мовив Санчо.- А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися... Та все те за лагоминки здалося б проти каторжних янгуасців та заворожених маврів.
- Бачу, бачу, дружино моя,- сказала Тереза,- що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи.
- Скажу тобі по правді, жінко,- признався Санчо,- що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай.
- Оце вже й не думай, чоловіче,- заперечила Тереза.- Живи, живи, баранчику, хоть ти й шолудивий! Аби ти був жив, і хай западуться всі на світі губернаторства без того панства ти з матернього лона вийшов, без того панства досі якось жив, без того панства і в могилу зійдеш, чи хай понесуть тебе, коли Бог до гурту покличе. Живуть же якось люди без губернаторства, і таки живуть, і таки люди їх за людей мають. Голод то найліпша в світі приправа, і бідним її ніколи не бракує, тим і їдять вони все в охотку. Та гляди вже мені, Санчо коли ненароком таки вилізеш на губернаторя, то не забудь же за мене й за діток. Сан-чикові вже п'ятнадцятий минув, час до школи давати; дядько настоятель хоче його в духовнії вивести. А Марісанча, донька твоя, вже на порі стала, аж регне заміж; дівці так заміжжя сниться, як тобі оте губернаторство. Сказано - краще ледачому супружниця, ніж доброму підложниця.
- Слово честі,- сказав Санчо,- коли Бог пошле мені губернаторство абощо, то я, жіночко, за такого великого пана Марісанчу нашу оддам, що ні приступу всяке вельможною її величатиме.
- Е, ні,- Санчо, не треба,- заперечила Тереза,- оддай її за рівню, то воно лучче буде. А то перебереться з дерев'яних черевиків у дорогі пантофлі, з сірої десятчаної спідниці в ребронти та єдвабні кунтуші, з Маріки, що всяке їй «ти» каже, зробиться ясною панею чи' там вельможною - і буде дівка, як у сливах, що не ступне, то все не так, що не скаже, то все вклепається; сказано, до хлопської основи панське по-ткання не пристане.
- Мовчи, дурна! - гримнув Санчо.- Мине рік чи два, і набереться вона благородних звичаїв, помажеться панією, якось-то воно буде; аби вельможества доскочити, а то все трава. [360]
- Ей, Санчо, Санчо,- вмовляла його Тереза,- не кидайся свого стану, не микайся між пани, чого б я так високо літала Не дурний то приказку вигадав, що чухайся, каже, віл з волом, а кінь з конем. Воно то лепсько було б нашу Маріку за якогось грапчука або там лицарчука віддати, та гляди, щоб він потім під сердиту руч мугиркою її не взивав, що в тебе, скаже, батько гречкосій, а мати товстопряха. І не кажи мені,' чоловіче, й не говори, не на те я свою доню кохала... Ти тіки, Санчо, грошиків добудь, а дочку за люди віддати - то вже мій клопіт. Є в нас тут Хуана Гевала син, Лопе зветься; там такий дебелень та кре-мезень, що ну! Знаємо його добре, а дівка йому ніби в око впала, вже й насватуватись почина - чим не пара Сказано, рівня, і вп'ять-таки - в нас під оком, отак і житимемо вкупі любенько, батьки й діти, зяті і внуки, в мирі і злагоді, в Божому благословенстві. І не важся мені оддавати її кудись у столицю, в пишнії палати, бо нікому там вона не буде ані до розмови, ані до любові.
- Тю на тебе! - вигукнув Санчо.- Чи ти Тереза, чи ти нетвереза Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як

читати