Завантажити

на обійстя губернатором чи хвицокоролем уїхати, паном над островом чи й над цілим царством, а в'їде натомість погоничем, старшим над волами... Се я вам, татунцю, до того кажу, щоб ви сумління мали та мого пана більше не кривдили, а то - ой, спитає з вас Господь на тім світі, що ви мого добродія в тю-рягу запакували, не давши йому ані рятувати когось, ані добра комусь робити.
- Курзю-верзю, горох молочу! - сказав на те цилюрник.- Виходить, Санчо, ви з паном обоє рябоє Як подивлюся, то, їй же Богу, і тебе треба зачарувати та до нього в клітку посадити за тії рицарські химороди. В недобрий час дався ти йому на підмову, в лиху годину забажав собі того острова! [306]
- Я не дівка, аби комусь на підмову датись,-• одказав Санчо,- хоть би й самому королеві, і то не дамся. Хоть я собі і вбогий, та з діда-прадіда християнин і нікому нічого не винен. А що мені острова закортіло, то комусь, може, кортить чого гіршого. Не родом чоловік славен, а робом чоловіком бувши, можу я і на папу вийти, не то що, а на губернаторя й поготів, бо мій пан такого тих островів поназавойо-вує, що всім пороздає і ще зостанеться. Так що ви, пане цилюрнику, не дуже той,- це вам не бороди голити, в голінні ми всі голінні. Се я вам кажу, бо ми одне одного знаємо мені воза не підвезеш, мене сплоха не налигаєш. А що буцімто мого пана зачаровано, то Бог правду бачить... Ну, та годі вже про се, краще його не ворушити.
Змовчав на те цилюрник Санчові, щоб той, буває, з простоти сердечної не ляпнув іще чого зайвого і не викрив того, що вони з парохом надумали. А парох теж цього опасувався тим і попрохав каноника проїхати з ним трохи вперед - тоді він, мовляв, одкриє таємницю закліт-кованого рицаря і ще дещо цікаве розкаже. Каноник погодився і проїхав із своїми людьми вперед; він дуже уважно слухав усе, що парох говорив про Дон Кіхота, про його життя, звичаї та обичаї, а надто про оте божевілля. Розповівши коротенько, звідки воно взялось та до чого довело доброго нашого гідальга, парох пояснив, що тепер везуть вони його в клітці додому,- чи не знайдуть там якої ради на його чудну недугу. Великим дивом дивував каноник із почтом своїм, слухаючи тої незвичайної історії; коли парох доказав до кінця, він так до нього озвався
- Доправди, ваша всечесність, як хто, а я вважаю, що оті так звані рицарські романи завдають суспільності чималої шкоди. Я й сам поривався було з пустої та марної цікавості до того добра, починав читати майже всі романи, що в нас друком вийшли, та не спромігся жодного до кінця дочитати, бо все то, бачиться, з одної печі хліб що в одній книзі є, те і в другій, а після тієї та знов тієї. Все те писання й компонування найближче підходить до відомих мілетських баєчок, до тих побрехеньок, що мають на меті лиш розважати, а не повчати, на відміну від байок-притч, які тебе і розважать, і воднораз научать. Хоть же основна мета таких книг - розвага й потіха, вони й того не можуть осягнути, бо повно в їх нісенітниць усяких та несусвітніх небилиць. Ото душі втіха й насолода, як вона споглядає на щось гарне і доладне, чи то живим оком, чи силою уяви, а коли воно бридке й недоладне, то яке там може бути задоволення І яка може бути краса й гармонія, яка доцільність і домірність у книзі чи в романі, де шістнадцятирічний молодик затинає мечем велетня з башту заввишки і розрубує його навпіл, мовби він був із марципана А то ще таку битву нам малюють у ворожому війську мільйон або й більше вояків, а герой романа побиває усіх - хоч-не-хоч, мусимо вірити, що рицар здобуває ту перемогу доблестю потужної своєї правиці... А що казати про ту легкість, із якою королеви чи цісарівни кидаються в обійми до мандрованих рицарів, яких вони вперше бачать Хто, крім останнього неука і невігласа, матиме задоволення, читаючи, як по морю вежа величезна з рицарями пливе, мов корабель той під погожим вітром, у Ломбардії осмеркне, а завтра освіне десь аж у Індії, в царстві попа Івана, що ні Птолемей [307] про нього не чув, ані Марко Поло не бачив Коли мені хто заперечить, що ті історії так же й компонуються, так же й пишуться, як вигадані, тим і не треба вимагати од них правдивості й точності подробиць, то я скажу ось що вигадка завжди тим краща, чим більше на правду схожа, тим більше подобається, тим більше в ній імовірного й можливого. Вигадані повісті мають пристосовуватись до читачевого розуміння; так їх треба писати, щоб, уприступнюючи неможливе, управдо-подібнюючи неймовірне, вони весь час тримали в напрузі нашу уяву, дивували нас, захоплювали, вражали й розважали, щоб подив той завжди йшов у парі з утіхою. Такого наслідку ніколи не осягне той, хто уникає правдоподібності і наслідування природи, а без цих двох речей не може бути досконалого твору. Я не бачив жодного рицарського роману, щоб у ньому всі частини були доладні й домірні, щоб середина добре в'язалася з початком, а кінець відповідав середині й початку; такі в них часом шматки докупи тулять, що виходить не пропорційна постать, а потвора якась чи дивоглядь. Крім того, стиль у них кострубатий, події

читати