Завантажити

Костянтин Коверзнєв


ТИ НЕ ПРОЧИТАЄШ ЦЮ КНИЖКУ





(…)

* * *

Боюсь одного. Софія думає, що, впускаючи мене в себе, вона має наді мною владу. І я їй абсолютно не потрібен, їй потрібна сама влада. Не обов’язково наді мною. Вона абсолютно не дурепа, хоч і повія. Ми ж з нею вчилися разом. І вона теж читала, мабуть, Стріндберґа. А недавно я бачив у неї в сумочці томик Беґбедера в м’якій обкладинці. І першого й другого ріднить те, що вони намагалися життя вкласти в якусь схему. А життя в схему не вкладається. Все набагато складніше. Тому чим простіша твоя схема, тим вона універсальніша. Такий-от парадокс.

Із моїм сприянням Софії історія не закінчується тільки на майорі міліції.

Дівчата захотіли віддячити. Як справжній естет я сказав, що не заперечую, але хотів би почекати, поки їхня подруга вставить собі передні зуби. А от знайомий з громадської ради чекати не захотів. Ну, це вже його особисті справи. Груповуху треба влаштовувати чоловікам для підвищення впевнености у власні сили. Єдина проблема для мене полягала в тому, щоб за всяку ціну подовше розтягнути задоволення. А це нелегко.

Після такої незабутньої подяки Софія почала запрошувати мене инколи на Циліндричну. І в якийсь з чергових разів вона сказала, наче знічев’я, що хоче потрапити «під купол». Тобто попросила допомогти зробити їй журналістську акредитацію до Верховної Ради.

- Е, ні, - сказав я. – Це не так робиться. Є один знайомий, який, підозрюю, добирає дівчат для кількох депутатів. Він, певно, має винагороду від них, але, якщо тобі пощастить, то і ти, очевидно, маєш з ним якось розрахуватися: чи грошима, чи подарунком. Тобі треба під час зустрічі вразити його своїми жіночими чарами.

Я засміявся.

- Але це не означає, що ти маєш вдягнутися виклично, мов проститутки з вулиці Народного ополчення. Стиль одягу – діловий. Ну і готуйся в разі чого до перевірок. Ти повинна бути чиста. Пройдеш і гінеколога й усіх инших лікарів. Здаси купу аналізів. Не дай Бог знайдуть якісь хламідії і твоя віп-кар’єра обірветься, не почавшися.

- Звідки ти про все це знаєш? – зробила вона здивоване лице.

- Я цікавлюся життям, Софієчко… Тим більше, що, як і кожен журналіст, люблю сенсації, а отже – люблю збирати плітки.

* * *

Все. Мені набрид цей похмурий прямокутний готельний номер. Я стою перед дверима своєї квартири і душу на дзвоник.

Двері відчиняє Марина: «Це ти? Ну нарешті. Вони мене просто задовбали».

Чути якийсь гамір. Я ледве встигаю обійняти дружину, як до коридору викочується вся трійця. Стася, Оля, за ними чалапає найменша, тримаючись за стінку, їй ще нема навіть півтора роки. Я всіх цілую по черзі. Мої рідні. Ось вони, думаю, жінки, які тебе ніколи не зрадять. Стася щось лепече, Оля намагається розповісти віршик, а Лана вже опинилася в мене на руках. Марина дивиться на всю цю картину. Я бачу в її очах задоволення. Чи це просто мені здалося?

* * *

Стосовно моєї поведінки з Мариною мене не хвилює питання моралі. Є люди, яким я потрібен. Отже, це велике щастя. Треба просто насолоджуватися цим моментом. Ловити кайф. І не потрібно дуже заглиблюватися в психологію, бо можна зайвими роздумуваннями зруйнувати хитку гармонію.

Шум у твоїй голові. Шумовиння. Зв’язок між словом і думкою. Як кожна мисль чіпляється одна за одну? Инколи здається, що все випадкове, - і слова, і думки, - логічно було б, якби вони випливали одне з одного. Инколи так і є. Але не обов’язково. Ні, зовсім не обов’язково.

Ми лежимо ввечері в ліжкові. Що нового на роботі? Нічого такого. Як діти? Б’ються, не можуть поділити іграшки. Оля штовхнула Лану і та добряче вдарилася головою об підлогу.

Вона вже фактично засинає. Я її гладжу по животу, дихаю в оголене плече. Думаю, чи я її хочу цієї миті.

- Вовочка, - раптом белькоче вона.

- Що? – моментально напружуюсь.

- Зніми сорочку, - видихає.

- Як мене звуть?

- Вовочка…

Я починаю термосити її. Марина дивиться на мене тупим сонним поглядом. Який Вовочка, запитую. Не знаю, дивується вона. Ти кликала якогось Вовочку, просила, щоб він зняв сорочку. Я сплю, я вже майже засинаю, дай мені спати, чого ти хочеш, верещить вона. Який Вовочка? Зриваюсь на крик. Прокидається і плаче Оля. Марина встає і йде її заспокоювати.

Я беру її мобільний і гортаю смс-повідомлення. Вова Демидченко: «Monday starts on Saturday». Далі знаходжу її повідомлення йому: «Ти де?» І його відповідь: «Я вже сплю».

А далі я вже одягнений стою під супермаркетом. Друга година ночі. Я п’ю пиво й курю, а поруч двоє випадкових знайомих, які не встигли на електричку. Один з них, виявляється, просидів 12 років на зоні. За що? За грабіж. Я чекаю, що вона подзвонить. Поцікавиться, що зі мною. А вона не дзвонить. Я купляю всім пива в супермаркеті. Слухаю п’яні розмови цих двох чоловіків. Думаю, яка в нас дивна країна. Люди в нас ніби й добрі та душевні, але коли доходить до того, щоб об’єднатися заради якоїсь спільної справи, ідеї, то всі сидять по своїх кутках. А вона все не дзвонить. «Ти де? Я вже сплю»,

читати