Завантажити

не спав, але під ранок прийшло забуття. Я бачив Марину, голова якої ритмічно рухалася. Його на повен зріст чомусь не бачив, але бачив член і її голову. Падав сніг. Затуляв те, що відбувалося переді мною. І от несподівано вона повернулася до мене, член зник, а вона розтулила рота й показала мені свого чорного язика. На ньому був попіл. А навколо, куди нападав сніг, також лежав попіл.

- Пожалій мене, - закричав я, і почав показувати їй, як легко виймаються в мене зуби. А вона тільки байдуже дивилася на мене.

Від відрази я прокинувся. Зуби були на місці.

Я встав, щоб попити води, й визирнув до вікна. Йшов мокрий березневий сніг, який танув, не долітаючи до землі.

* * *

І знову готельний номер у «Кооператорі», в якому живу наче за інерцією. Я пішов з дому. Згадки про Марину, Тамілу й дітей набігають, мов морський прибій. Нема сил довго залишатися самому.

Позавчора ходив на концерт органної музики, учора – на відкриття виставки якогось художника родом із Закарпаття. Цікаво, що полотна цього маестро непогано продаються, бо він купив собі за життя місце на Личаківському цвинтарі, здається, досить близько від могили Петра Карманського, який першу збірку свою назвав «З теки самоубийця». Сьогодні зустрічаюся з Денисом. Він має вивести мене зі стану хандри. Софія не дзвонить, - дарма я зізнався їй, що в мене тепер нікого нема, крім неї. Життя нагадує про свої яскраві барви, але не радує. Я вичавлений. Виснажений. І я цілком згоден із Денисом щодо того, що треба абстраґуватися…

Зручно схрещую ноги на лавочці в сквері біля готелю. Рання весна, все тече, дихає прохолодою, ловить сонячне проміння, віддзеркалюється в калюжах. На мені футболка, дві сорочки, светр, пуховик, кепка, під джинсами кальсони. Зрештою, одягнений цілком правильно для такого випадку.

Денис також тепло вбраний – ще тепліше за мене.

Ми розкурюємо косяк і затягуємося по черзі. Але мене переслідують тепер самі невдачі. Я не можу викинути з голови думки про свої образи, про самотність, несправедливість і доньок, біля яких я не буду поруч, не зможу обійняти, коли захочу, пожаліти, коли їм буде це потрібно. Куримо далі…

І енерґія звільненого мозку, замість того, щоб виливатися назовні рівним струменем, розпирає мене й не виходить за межі голови. Час застигає, навалюється на мене. Почуття тривоги спочатку пришпилює мене до того місця, де я сидів, потім – примушує схопитися на ноги. Я починаю безцільно ходити туди-сюди. Згодом вирішую купити води. Біля кіоску я витратив кілька секунд, чи кілька хвилин, поки витягав з кишені гроші. Я не розумію, якої вартості купюри простягаю продавчині.

Я взагалі мало чого розумію, бо скутий страхом. Страхом неповернення назад. І страхом втратити назавжди Марину та дітей. Переборюючи себе, я починаю рухатися. Мені треба йти додому, щоб там мене врятували, повернули назад, до себе, в нормальний стан.

Дорогою до метро я постійно провалююсь в ями. Ями нескоординованости. Мої ноги не можуть потрапити в такт одна з одною, а навіть – живуть у різному часі. Кожне кліпання очима стирає черговий уповільнений кадр. Те, що я бачу перед собою, не сприймається як одна нерухома картинка. Це постійне чергування картинок. І не можна зупинитися, щоб зрозуміти, чи це один відбиток того самого, чи всі вони відрізняються один від одного.

Я спускаюся до підземки, розштовхуючи людей. Вслід мені лунають зауваження, а подеколи й нецензурщина, але мені, чесно кажучи, байдуже до цього. Уже біля самого турнікету до мене підбігає міліціянт. Ану, дихни. Я дихаю на нього. Він уважно дивиться мені в очі. Ого, які в тебе зіниці, братуха.

В їхньому службовому приміщенні на тій-таки станції мені встигають декілька разів стукнути гумовим кийком під ребра, поки витрушують кишені й знаходять там серед грошей, ключів і банківських карток журналістське посвідчення. Данило-о-о Хо-о-оха, протягло читає мій «спаситель». Ага, журналіст, ну що ж ти собі дозволяєш, громадянин Хо-о-оха. Соромно. Я докладаю всіх зусиль, аби нічого йому не відповісти. Мене не відпускає. Я починаю щось говорити про дружину, дітей, що мені терміново необхідно потрапити до них, повернутися додому. Мені треба знайти себе. Здається, я так і кажу: знайти себе.

Ну добре, громадянин і журналіст Хо-о-оха, посидь тут на лавочці, відпочинь поки що, спробуй знайти себе. І сміється. Сміється, аж усі мої картинки розсипаються…

Мене відпускають через декілька годин. Я так і не доїхав додому.

Ніби побитий собака, чвалаю до свого готелю. Чекай, але ж болять ребра. Отже, справді побитий… У голові крутиться та сама думка: у житті можна багато від чого відмовитися. Навіть від самого життя. А що було б, якби мене не затримали міліціянти, і я приїхав до Марини? Ні-ні. Це було б принизливо.

Дзвонить Денис і кричить у рурку:

- Я ж тобі пояснював, дурню, відпусти всі свої думки, лови кайф!

- Дядя, ну не перетворюйся ти на мою Марину, яка часто мені торочила: твій мозок дуже багато думає…

І ми сміємося.

Нехай усе буде так, як є…

* *

читати