Завантажити

*

В напівтемній кав’ярні витають запахи кави і свіжої випічки, які я намагаюся вдихати у спосіб, подібний за своїм принципом до того, як їдять суші. Без поспіху втягую носом повітря: кориця, тісто, кавові зерна, дріжджі, пригорілий цукор… А тепер можна було б підскочити й вибігти на вулицю, щоб вдихнути свіжого повітря. Але що ж подумають про мене инші відвідувачі? Тому я підношу свої прокурені пальці до носа й принюхуюсь до запаху тютюну, який у них всмоктався. А потім знову кава, випічка, ваніль… Все ж краще, ніж зосереджуватися на одних і тих самих думках…

Софія запізнюється.

Як добре було б навчитися вимикати всі свої думки, як вимикають світло в приміщенні.

Коли саме стався секундний напад безсилля, який повністю паралізував моє бажання борсатися в цьому колі одноманітности? Я переконував себе, що я їм потрібен. А виявилося, що це не зовсім так. Вони – Таміла, Софія, Марина – цілком чудово обійдуться й без мене.

Якщо ти чимось володієш: у тебе є вибір – користуватися чи не користуватися цим. Я думав, що є серед організаторів експерименту, а насправді був банальним його учасником, рухаючись наосліп, виконуючи волю инших людей. Колись психологи експериментували на собаках. Замкнули нещасних у клітках і постійно били малими дозами електроструму. Довели їх до клінічної депресії, а відтак випустили до вольєру, з якого можна було спокійно втекти. І ніхто не втік, хоча їх знову годували електрострумом. Звикли. Змирилися. Психологи назвали це синдромом набутої безпорадности.

Ні. В мене не те. Просто ніхто не захотів моєї любови. Образливо, правда?

От зараз подзвонить Софія, вибачиться і скаже, що не може прийти. Буде щось пояснювати, вигадувати… І справді. Дзвонить, починає пояснювати… Зачекай, кажу, давай припинимо весь цей фарс. Хоха, перебиває, давай зустрінемось за п’ятнадцять хвилин у метро на станції Гарматна. Повір, не можу прийти, я тобі все поясню. Ну добре, загадкова ти наша.

* * *

Свідомість святкує відсутність форм опору… Я постійно навіював собі, що справжнє кохання не помирає. А тепер ось розумію, що це вигадки попів. Люди настільки різні. Є такі затяті, як, скажімо, Юрій Литвин, готові витримати будь-які тортури тюремників заради своїх ідей. А знайдеться і така фанатичка, що зі скляними очима розповідатиме тобі: «Я тебе, звичайно, люблю, але Бога (чи свою комуну, роботу, друзів, Джіммі Моррісона і таке инше) люблю більше».

І ми стоїмо на відстані подиху. Та наші душі не можуть поєднатися навіть на коротку мить. Вона не здатна тобі віддатися з усім своїм потрухом: серіалами, дешевими love story, кулінарними рецептами, летючими домогосподарками, подругами, соціальними мережами й гороскопами… Отже, ти не любиш своїх богів, якщо не хочеш або не можеш визнати, що це найвище втілення божественного, коли ти втрачаєш свою сутність і зливаєшся з иншою свідомістю хоча б на коротку мить.

А, чорт! Чорт! Я не можу цього зрозуміти: якщо кохання не помирає, то воно має не помирати для всіх!

Я похмуро йшов сходинками, ніби крок за кроком занурювався у розчарування. Уже на платформі простягнув до неї руку, щоб схопити за плече. Вона одсахнулася з переляку. Ну не можна ж так лякати, я вся на нервах. Заторохкотіла. Швидше сідаймо до ваґона. Й ми заскочили в розчинені двері.

- Уявляєш, - каже вона не без гордощів у ваґоні, - Самченко найняв людей, щоб за мною стежили. Мабуть, і телефон прослуховує. Ну, у мене, як ти знаєш, є декілька номерів.

- Все настільки серйозно? Тебе можна привітати?

- Думаю, це питання часу. Тому ти розумієш, що я вимушена буду припинити з тобою зустрічатися…

В принципі, я був готовий до такого повороту подій.

- Я стосовно тебе не мав жодних ілюзій, - прохрипів. – Але ж яка ти все-таки курва…

- Данічка, - награно лагідно промовила вона, - ти ж не думаєш, що я така дурепа, що не підстрахувалася й не записала на касетку те, як ти розважався з трьома проститутками?

- Дивно від тебе чути те, як ти сама себе називаєш. Але ця відвертість робить тобі честь. А ти не подумала про те, що буде, коли цю касетку випадково знайде твій Самченко? Я б на твоєму місці переживав би більше саме за це. Ти мене розумієш?

Її очі звузилися, мабуть, цієї хвилини вона ладна була кинутися на мене, мов дика кішка, така сильна на неї зринула ненависть.

- Отож не роби дурниць, - видихнув я і висмикнув свою руку, в яку вона з усієї сили встромила свої наманікюрені нігті.

Двері розчинилися на черговій станції і я стрімко вийшов у них, не озираючись.

Ні, таки правда: в житті можна багато від чого відмовитися.

(…)


Медвин - Немішаєве

читати