Завантажити

- звучить у мене в голові. І вона не дзвонить. Я викурюю одна за одною майже пачку цигарок.

* * *

Біда ніколи не ходить сама. Таміла заявила, що звільняється з роботи.

- Томцю, що ти собі надумала? Якщо хочеш, я поставлю питання перед інвестором, щоб добавити тобі зарплату з грошей, зароблених на рекламі…

- Ти не розумієш. Гроші мені не потрібні. Я буду жити в комуні.

- Почекай. Давай відкладемо розмову до вечора, підемо вечеряти в якийсь ресторанчик, тим більше, що вертатися додому рано в мене сьогодні немає настрою.

- Як хочеш, але я свого рішення не поміняю.

Весь робочий день я намагався не дивитися на неї (вся наша редакція поміщалася в одній великій кімнаті: сім столів і дев’ять комп’ютерів). Серце стискалось від лихого передчуття. А ще ж не давали спокою думки про Марину. «Я все знаю», - написала вона мені повідомлення, але так і не подзвонила за цілий день.

Ми вийшли з роботи, і Тома навіть не взяла мене за руку. Я спеціально відстав од неї на два кроки, а вона не зробила спроби наблизитися. Так і йшли: вона – попереду, я – позаду. Голова в мене була важка від безсонної п’яної ночи. Нарешті вона рвучко обернулася: «Думаю, нема чого розтягувати задоволення. Давай я тобі все поясню і піду собі».

- Ні-ні, тут уже близько. Тим більше, дуже хочеться напитися… Просто життєво необхідно щось випити…

У ресторані ми замовили пляшку горілки.

- Їй-бо, я не розумію, - я перейшов майже на шепіт, щоб не чула парочка, яка сиділа за сусіднім столиком, - буквально кілька днів тому ми кохалися, і все було просто ідеально. Що сталося?

- Нічого. Просто я давно думаю про своє життя. Мені треба його рятувати.

- Ти хочеш, щоб я кинув заради тебе дружину й дітей?

- Ха-ха, Даню, ти завжди перебільшував своє значення в моєму житті, - так голосно розсміялася вона, що я аж зігнувся й потилицею відчув на собі зацікавлені погляди з сусіднього столика.


- Ти не віриш, що я тебе люблю? – і мій голос зрадницьки затремтів. Все-таки це було занадто: за короткий проміжок часу отримати два підступні удари від жінок, коли ти їх зовсім не очікуєш.

- Мені абсолютно все’дно, що ти там собі нафантазував. У мене є знайомий – чудова людина…

- Я починаю розуміти…

- Нічого ти не розумієш, - різко перервала вона. – Він м’який, інтеліґентний, добрий, розумний… Він – учитель. З учителями не сплять. Принаймні для мене це якось неприродно.

- Це якась секта? Чому обов’язково треба кудись їхати? Що це за дурнувата ідея з комуною?

- Я з ним познайомилася ще, коли ми з трупою були на ґастролях в Індії. Він уже кілька місяців живе тут, в Україні. Мене кличуть поїхати до Індії. Здаватиму свою квартиру в столиці й на ці гроші житиму. Декілька моїх московських знайомих так і роблять.

- Таміло, подумай добре. Це авантюра. Ти там будеш незахищеною в чужій країні, скільки ж розповідає преса про сексуальне рабство. Ти ж доросла розумна людина.

- Якраз там і позбудуся сексуального, як ти кажеш, рабства. Я зрозуміла, що не можу себе обідняти, кохаючи тільки одну людину. Треба вирватися з клітки, припинити бути твоєю власністю. Кохання має бути вільним, а для цього треба знайти свою сутність. До речі, Даню, якщо ти вважаєш, що знаєш свою сутність, то помиляєшся. Твоя хіть зробила із тебе цілковито залежного чоловіка.

- Дорогенька, моя хіть – це ознака того, що я живу, дихаю, існую. Що я не мертвяк. Наше життя складається із ланцюжка страждань. Тільки незадоволена людина може рухатися вперед: робити відкриття, народжувати дітей, заробляти гроші… Коли ти всім задоволений – отже, ти мертвий. Щастя – це лише тимчасова відсутність страждання. Давай краще вип’ємо, бо коли говориш про такі абстрактні речі, як кохання та щастя, на якомусь етапі починаєш розуміти абсурдність усіх слів. Треба не говорити про кохання чи щастя, а кохати і бути щасливим.

Клубок підступив до горла. Ми випили. Закусили. Я ледве стримувався, щоб не заплакати. Давай пити швидко, щоб ударило в голову, запропонував я. А пам’ятаєш, як у нас уперше все відбулося, запитав потім. Звичайно, ти зняв готельний номер, відповіла. Ні, згадай. Вона не пам’ятала. Згадуй, згадуй, просив. Не згадала. А це ж було на вулиці. Осінь. Темрява двору. Я був у плащі. Розстібнув його, розстібнув її пальто, джинси. «Ти не засунув, це просто фізично було неможливо», - сказала вона. «Ти помиляєшся, я уперся якраз туди, куди треба. Трішки, але ж засунув». Таміла взяла мене за руку: «Мені треба їхати, Даню. Бо я для тебе перетворилася на реґулярну «давалку». Ти вже майже звик: пальцями клацнув, а я собі й нагнулася або ноги розставила. Це неправильно. Тим більше, що в тебе троє дітей, дружина. Ані бовтатися в невизначеному стані, бути в тебе на побігеньках, ані розбивати твою сім’ю я не хочу».

А далі нашу розмову вже пам’ятаю досить туманно. Пригадую тільки, що я постійно повторював: «Таміло, не їдь, не кидай мене, залишся. Благаю тебе». Коли я вже розраховувався в ресторані, а моя супутниця вийшла до вбиральні, я згадав про Марину і написав її

читати