Завантажити

гостем зустрічають ґазди в цей день ватага — чарівника полонини, що заступив тепер прадавнього отамана, який водив гуцулів на сміливі вчинки, боронячи рідні гори й долини від напасників-чужинців. Різдво — свято готування в далекі мандри, зустрічі рідних і друзів. Сходяться й обіймаються побратими в ці дні, а в колядках славиться праця скотарів, хліборобів, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що підіймається щодень вище над засніженими верхів'ями, предрікаючи перемогу тепла.
Ще повиті долини сніговими заметами, ще не виходить із своєї гаври 16 ведмідь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обіймається з сонячним промінням, впиваючи в себе силу родючості, щоб дарувати її всьому живому.
16 Ведмеже лігво.
Нуртують соки землі, як кров казкової царівни, коли вона пробуджується з тривалого сну.
Неквапно одягала Анна святкове різдвяне вбрання. Дивилася у вікно, де залягали, сизиною повиті, віддалини. Наче виглядала звідти свою долю, що надовго забарилася серед гірських роздоріжжів...
Надходив свят-вечір. Не можна цього дня ні з ким сваритися, злого думати, гніватися. Застилала стіл, за звичаєм, пахучою пухкою отавою; поверх неї накидала насіння й прикрила скатеркою. Під неї поклала зубочки часнику.
Звеліла Осипкові принести добрий оберемок отави й накидати під стіл.
Та найбільше розваги приніс день колядування... Радо запрошувала Анна колядників до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку її молодість. Приєднувала і свій ще незгаслий голос до колядників. А з нею ставала до співів і Марійка. Слухав колядки Осипко, і здавався йому світ пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг колядників — “береза”. У супроводі скрипки почав, а слідом підхопили інші голоси:
Зажурила си крутая гора,
Що не зродила шовкову траву,
Але зродила зелене віно. 17
Ґречна ґаздиня віно садила,
Віно садила та й обсторожила.
А чорний ворон все злітає
Та тото вінце він ізтинає.
Ґречна ґаздиня все проганяє:
“Ой гоя, гоя, чорний вороне!
О тото віно не є для тебе,
Ой не для тебе оно саджено,
Віно саджено, та й обсторожено.
Є ж в мене у рік ой три гостеві,
Ой три гостеві, три колядники:
Один колядник — яснеє сонце,
Другий колядник — місяцю ясний,
Третій колядник — се дрібен дощик...”
17 Добро, надбане для молодої або для .гостей.
З колядкою наче увірвався до хати подув снігових полонин. Морозом запахли киптарі й сардаки колядників. Забилося непривітане долею серце Анни, смуток повив її добрі очі. А Осипкові велику радість принесла колядка.
Ой рано, рано зорі зоріли,
Але ще раніше парубочок устав,
Устав парубочок, наш Іваночок,
Устав Іваночок, коника сідлав,
Коника сідлав у сім дев'ять попруг.
А у десяту золотисту.
Ой як усідлав, сів та й поїхав.
Біжить він собі та й чистим полем,
Ой чистим полем конем вороним...
Від того коня буйний вітерець,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кильова грива.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-золото в світ розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає,
Кильова грива землю покрила...
Блудило блудців сімсот молодців
Та й приблудили до брата Івана.
Брате Іване, виведи нас,
Виведи нас з сего лісу,
Та з сего лісу з медобора.
У цей час з тісного гурту колядників виходить і стає посеред хати Іван.
Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не мовила слова, щоб не зашкодити колядникам і звичаю.
Навколо Івана тісним колом стали його друзі.
Іваночку, Іваночку, господарочку.
Де барився, з ким журився,
З ким журився-радився?
Будь же здоровий, брате Іване...
Ще тісніше зближуються чоловіки-колядники, по-побратимському обіймаючи Івана. Жінки-колядниці обходять навколо, а з ними і Анна та Марійка.
Ґречна Марійка білизну білила,
Білизну білила, братику дарила...
Дужими голосами чоловіки перевершують жінок. Дивну, ще не знану пісню принесли вони, порушуючи звичай колядування:
А чи чули, люди добрі, таке дозволінє?
Звоювали Путилівку з початку говіння.
Звоювали Путилівку цісарські жовнішки,
Записали легіників, що вони опришки.
Звоювали Путилівку з початку говіння
Та забрали барабульки, нема й на насіння...
Розходилися колядники. Залишився один Іван, стояв наче привид. Анна зробила кілька кроків.
— Іваночку! Сину мій! Де барився? — здіймала руки.
— Я, неню, прийшов посвяткувати у своїй хаті та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу.
— Оце такі твої заручини, Іване?
— Такі, нене...
— Моє серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сідай до столу. Осипко підбіг до брата, обійняв.
— І бартку гостру маєш, Іване, і

читати