Завантажити

вся пастуша громада. Відлиски полум'я вигравали на засмаглих під вітром і сонцем обличчях. Іскри, вириваючись з ватри, пирскали у безодню неба, мережаного сузір'ями. Навколо залягали поснулими велетами гори, наче причаїлись древні богатирі. Від подиху тих велетів стелиться легіт, лоскоче зігріте від ватри обличчя, пестить груди, ворушить куделю на голові. Пустотливий повів з гір приносить ледве вловимий таємничий шум, розсипає його по полонині, торкаючись струн невидимої кобзи, і вона ронить дивні мелодії. Зібрати б їх, перелити у звуки флоєри, щоб серце тремтіло разом з ними.
Навчився душею сприймати ті чари ватаг. Оглянувши стоїще, він читає молитву, не з “закону божого” вивчену, а створену гірським життям, де сонце, зорі, смереки повідають людині про таємниці буття, про красу всього народжуваного на землі. Ватаг зичить здоров'я тварині й людині, бажає, щоб буяли травами полонини, щоб гомонів рідний Черемош “нині й вовіки”...
Шепочучи ці слова, ішов Осипко спати з Юзьком на пахучому сіні.

* * *
Міг уже такої честі доступитися, що ватаг доручав навіть виконувати роботу спузаря, коли Юзько був зайнятий чимось іншим. Тоді поважно ворушив вогнище, вигортаючи грань 27, самовпевнено поглядав навколо, бо знав, що в нього обличчя задимлене, як у справжнього спузаря.
27 Вугілля.
Та й інші доручення довіряв ватаг завзятим хлопцям.
Якось щезла десь корова, відбившись від стоїща. Треба відшукати. На це зохотились хлопці; нагострювали бартки, оглядали кріс, туго підперізувалися.
— Рушайте й не баріться! — наказав ватаг. Обійшовши близькі хащі, вузькою стежкою пішли в ліс. Малось на думці не тільки знайти маржину, а й пошукати Довбушеву печеру. Адже десь тут вона. Часом зупинялися, заходили в гущавину й знову шукали.
— Коби доступитися тої печери, — роздумував голосно Юзько. — 3 барткою Довбуша не тяжко й маржину знайти.
— Повними бочівками скарби наставлено в тій печері, — додав Осипко, відхиляючи хвої, що били в обличчя.
Проходили серед камінних зломів: ноги ступали то на гострі камінці, то намацували м'яке моховиння.
Юзько зупинився, оглянув навкруги. Непроглядний ліс. Видно лише шматочки неба, по якому часом повзе біла хмаринка, зачіпаючись за смерекові вершечки.
— Тут печера знайдеться, — Осипко показав рукою на заломи, де природа нагромадила велике каміння й повалені бурею дерева. По дорозі трапився потічок. Сіли на ковбички біля води, напилися. Недовго перепочивали. Оволодівав ними запал шукання. Настирливо йшли вперед, понад потічком, хоч часом ноги потрапляли в несподівані калабані. Осипку весь час верзлися Марійчині казочки. А за ними химерно снувалися лісові тіні, обгортаючи порослі мохом великі кам'яні брили. Душу наповнювало гіркотливо-солод-ке чекання якоїсь несподіванки. Здавалося шукачам, що вони переселилися в світ казкових видінь, де природа розкриває свої щедрі дарунки, кличе бути мужніми й дужими.
— Печера! — гукнув Осипко.
— Справді печера, — зрадів Юзько.
Крізь смерекові хащі виднівся темний отвір печери. Хлопці зупинилися, прислухаючись. Наблизились, заглянули. Печера неглибока, але місця досить, щоб вуйко тут уподобав свою гавру.
Почали бартками обстукувати кам'яні брили, довбати землю навколо. Пташка скочила на камінь, вертнула хвостиком, цвірінькнула. Здавалося, промовляла:
— Тутечки, тутечки... Шукайте, шукайте! А віддаля ще й струмочок додавав:
— Цю-ру-ру, цю-ру-ру... Щось розкажу... Покажу... Цю-ру-ру…
Зникла втома. Хлопці захопилися пошуками. Раптово наче велетенським кресалом хтось викресав велику іскру, що освітила ліс, а слідом загуркотіло небо. Захиталися дерева, застогнали, важко розносячи зойки, зітхання. Полив дощ. Хлопці причаїлися в печері, принишкли, тулячись один до одного. Стало темно, як серед ночі. Щось десь завило, заричало, застогнало.
— Тримайся за мене, — шепотів Юзько.
— Я си не бою, — відповідав Осипко. — Коби знайти ту зачаровану бартку...
До самого вечора хлюскотів дощ. Нарешті вітер розігнав хмари. З голубим відсвітом, здавалося, оживало населення лісової ночі. Недалеко від печери крикнула сполохано сова, вдарила крильми, сколихнувши тишу. Щось ніби ходить хащами, переступаючи повалене гілля, спотикається об каміння, боляче стогне. Раптом щось велике кудлате посунуло до печери, тягнучи за собою здоровенну гілляку смереки. Хлопці причаїлись. Юзько взявся за кріс, Осипко — за бартку. Чулося биття стривожених сердець. Тим часом волохатий гість підняв смеречину й кинув до печери, загородивши вихід. Пролунав постріл із кріса. Темна статура захиталась, відступила, шкутильгаючи. Ведмеже ревіння сколихнуло темінь ночі.
— Вуйко, — прошепотів Юзько. — Аби не повернув знову.
— Будемо пильнувати...
Хвилини проходили в напруженому чеканні. Вуйко не повернувся. Чувся лише його стогін біля потоку та хлюскіт води.
— Промиває поранену лапу. Коли повернеться, то буде лютувати.
—

читати