Завантажити

А мо', вистачить з нього одного подарунка? — Коли не вистачить, додамо ще, — мужність Юзька брала верх над переляком.
Заховався місяць. Демони темряви колихали ніч на своїх чорних крилах, аж доки золотоволоса зірниця не провістила народження ранку. Застукотів невтомний дроворуб — дятел, задудукав чубатоперий одуд, наче примовляв: “Хто тут? Хто тут?”
Вибравшись з печери, хлопці оглянули околицю. Сліди, ведмежої крові вели до потоку. Очевидно, доброго гостинця одержав вуйко і не наважився повертатись. Тепер думки шукачів звільнилися від зачарованої Довбушевої бартки. Ліпше знайти б маржину та й поспішати до стоїща. Десь там уболіває ватаг за хлопцями. Треба не баритись. Але яким шляхом? Надибали на стежку, пішли. Та швидко загубилась вона в густій парості. То низько по землі стелився колючий жерей 28. Наче хижий дракон, він розстелив по землі густі звоїща, які рвали волочки, одежу, повивали ноги, не пускаючи вперед. Юзько знав, що то небезпечна рослина — вона засмоктує в свої обійми, коли щось живе потрапить у хащі. Головне — триматися на ногах, не впасти. Бо тоді низькорослий хижак, торжествуючи свою перемогу, тісно пообмотує колючими галузками шию, голову. Не раз і маржина гинула в його обіймах.
28 Хвойний колючий чагарник.
Хлопці пустили в хід свої гострі бартки, прокладаючи шлях. Аж ось зупинилися... Спереду заворушився величезний кущ. Наче якийсь привид постав перед очима. Розгледіли роги, вистромлені крізь зелене плетиво. Почулося:
— М-му-у... М-му-у!
— То це ж наша маржинка! — вигукнули разом. Кинулись рятувати обвиту жереєм корову, пустивши в хід бартки. Наче відбувалась справжня січа на полі бою. Звільнили ноги маржини з обіймів хижої рослини. Маржина благальними очима дивилась на рятівників. Віддаля почули людські голоси.
— То вийшли з ватаги шукати нас, — мовив, прислухаючись, Юзько і вистрелив.
Мабуть, почули цей постріл, бо ще настирливіше загукали. Хлопці погнали заблудлу.
Незабаром показалась постать ватага і кількох пастухів.
— Довго ся барили, хлопці, — з докором і радістю обізвався ватаг. — Та дякувати, що відшукали маржину...
З гідністю переможців поверталися до стоїща. Багатобарвною усмішкою зустрічала їх райдуга, пригортаючись до грудей Чорногори. Здавалося Осипку, що й ягнятка привітно замекали. Взяв на руки кучерявого білявчика, з яким бавився іноді, пішов до ватри, де пастухи чекали на сніданок юних завзятців.
Вперше зазнав Осипко до себе пошану. Приємно чути, що ватаг назвав його не Осипком, а Осипом і запросив сідати поруч себе під час сніданку.
Увечері біля ватри хлопці розповідали про свої пригоди. А Осип ще додавав до них дещо запозичене з Марійчиних казок. Послухавши про намір знайти печеру Довбуша і його диво-бартку, ватаг похитав головою.
— Ще не вродився той сміливець, щоб відшукати Довбушеві скарби. Мусить народитися... Конче мусить...

* * *
З кожним днем сприймав він цілу науку полонинського життя. Захоплено слухав ватага, який усе знає, все відає. Вмів доглядати та лікувати маржину, розповідав казки й різні пригоди, що зазнав у житті. Спитай його про небо, про зорі, про будь-які таємниці — на все дасть відповідь.
— Хочете про сонце? Скажу... Слухайте пильно... Сонце було зразу дуже велике. А відколи люди настали, від того часу воно зменшувалося, бо як чоловік народиться, то відриває ся кусень сонця, з якого постає зірка, а як умирає, то його звізда гасне й падає... Часом пада багато зірок, се показує, що є десь на світі великий мор або війна. Коли померлий праведний чоловік, то зірка вертає до сонця, а як ні, то пада у світ... Ото, щоб знали ви... А ще скажу й таке... Сонце стоїть над землею, яка плаває по воді; в міру того, як вода стає більша, підноситься і земля на ній, через те наближається вона до сонця й тоді настає літо; коли ж води менше, то земля опадає далі від сонця і тоді настає зима. Як літом наблизиться земля до сонця, то на ній стає ясніше, днина більшає, а як опуститься земля, менше видно, днина коротша.
Мудра наука ватага породжувала сотні запитань. Осип не зводив очей з оповідача, наче обожнював його.
А найбільше тривожили розповіді ватага про Довбуша, про його кохану Дзвінку, про чарівницю-циганку та про пригоди ватажка опришків. Так усе переказував оповідач, що, здавалося, сам був учасником подій. Лице його ставало то грізно-суворе, то задумливо-вболіваюче. Інколи він не закінчував розповіді, обриваючи її словами:
— А що було далі, то почуєте наступної суботи.
Доводилося нетерпляче чекати. Мостився тоді Осип найближче до ватага, щоб кожне слово вловити.
Заворожені казкою полонини, минали дні, наливаючи юне серце дивними почуттями й бажаннями. Та ось урвалося роздолля... Якось у петрівку прибули ґазди до стоїща й переказали волю матері, щоб Осип негайно повернувся додому, бо щось трапилося прикре, непередбачене. Ця звістка вразила хлопця. Може, мати занедужали або сестрицю Марійку яке лихо

читати