Завантажити

коней. Запросивши в хату прибулих, Адальберт гукнув:
— Вітай і частуй, Анно, дорогих гостей! До нас прибув комісар. А це його помічники й лісничі!
Всі прибулі увійшли в хату, сіли за стіл. Адальберт взяв на руки Павлинку, дав їй цукерку, Марійці крамну хустку подарував, а Осипкові — якусь німецьку книгу.
На хвилинку заясніла радість у очах Анни. Вона задивилась на Адальберта. Пізнавала його наче виточене з мармуру чоло, вилискували чітко окреслені вилиця і рівний ніс, розкриллями брови спадали на перенісся. Хотіла уявити його усмішку, як колись — у дні щирої втіхи.
Осипко, тримаючи подаровану книжку, звернувся до батька:
— Дєдю! Мені коби бартку в подарунок!
— Бартку?! — перепитав Адальберт.
— Еге, бартку... Щоб гостра, гей у Довбуша! — весело подивився на батька і раптово принишк. Адальберт, зніяковівши, розгнівався, суворо глянув на Анну. Раптово зникла шляхетна його бундючність.
— Так ти навчаєш наших дітей? Дуже зле, що в домі Гординських мовиться про опришка. То хлопська повадка! — висичав таким тоном, як читають сповідь ченці.
— Дєдю... — хотів ще щось мовити Осипко, але Адальберт не слухав, повернувся до гостей, заджерґотів по-німецьки, сівши поруч пана комісара.
Анна не відповіла на докір мужа, не звела очей, лише тихо. зітхнула й продовжувала заставляти стіл пугарями, приносила з сіней наливку та різні страви. Мовчала, бо добре знала, що краще їй не обзиватися. Та про що мала говорити?
Думки її сповнені гіркоти. Не хотіла перелити її і в серце Осипка, який забрався в куток і звідти запитливо позирав на гостей. Отой облисілий головний за столом здавався йому схожим на руду диню. А навколо тієї дині ніби обсіли то чорні, то рижі жуки — і вусачі, й рогачі. Коли диня повертає свої в'язи, то жуки теж ворушаться, гудуть. Щось і пахтіло ядуче від них, як від тих жуків, що часом збирав у лісі.
Дедалі гомінкіше гули гості за столом. Хоч Анна не говорила по-німецьки, але мову розуміла. Прислухаючись, вона збентежено сіла осторонь, насторожилась, вловлюючи слова сп'янілих. У тому варняканні жінка відчувала не тільки глупоту, а щось хиже, підступне. Нарешті Адальберт обізвався до неї:
— Анно! Випий і ти чарку перцівки, шануючи наших гостей.
— Най потім... — не знала, що відповісти.
— Пий! — налив Адальберт.
Анна взяла пугар, випила. Голова пішла обертом.
Наче гарячим приском обдало її, коли комісар почав зачитувати написане на аркуші грубого паперу. Вловлювала слово за словом, хоч і похилила голову, наче в забутті.
“1843 листопада 19... № 21580. Із донесення обласного комісара пана Кароля, яке до цього додається, ви дізнаєтеся, що спокою і порядку в Русько-Кимполунзькій окрузі можна досягнути лише з допомогою значної кількості війська. Причини заворушення підданих у цій місцевості відомі вам з надісланих актів...”
Кожне зачитуване слово наче вогнем обпікало Анну. Вона стиснула вуста, щоб не вронити якого слова.
Комісар продовжував читати: “Отже, треба приборкати непокірних...”
Стривожена Анна заслухалась, звелась і, беручи зі столу миску, вронила її. Докірливо глянув Адальберт. У тому погляді можна було прочитати: “Хлопка”.
Ще щось теревенив комісар, але Анна далі не вловлювала його слів. Почувала, як підкошуються ноги. Сіла на ослінчикові, незважаючи на злобливі позирки Адальберта. Байдуже їй до того, що вже звівся комісар і, піднявши догори пугар, вигукнув:
— Австрійському цісарю віват!
— І крулю польському! — додав Адальберт. — Нєх жиє!
Комісар, випивши пугар наливки, добродушно звернувся до Адальберта:
— Пане Гординський, круль польський то є капітан корабля, що пливе на буксирі.
Присутні засміялись, прийнявши за жарт слова комісари. Адальберт, зніяковівши, мовив:
— Хай на буксирі, але то корабель, що витримує штормові хвилі.
— Завдяки нашому мудрому Меттерніху. То державний розум, — комісар окинув зором присутніх. — Будемо говорити про діло. Що скажуть лісничі?
Розохочені до розмови доброю наливкою, заговорили лісничі.
— Недобре діється, пане комісар, в Русько-Кимполунзькій окрузі. З кожним днем збільшується кількість непокірних гуцулів. Від повинностей відмовляються, податків не сплачують, лісничих проганяють з панських лісів. Та ще й загрожують буками побити.
— Бунтівники не мають жодної поваги до своїх священиків, — додав другий лісничий. — Не відвідують служби божої.
— У Розтоках заколотники прогнали війта, а замість нього поставили свого бунтаря.
— Найбільше зла чинить Лук'ян Кобилиця. Всі його слухають, виконують його крамольні накази.
— Він наче за отамана в них. Сходяться озброєні ватаги або десь на березі Черемошу, або забираються в нетрі, ніби ті опришки.
Занотовуючи все почуте від лісничих на папері, обізвався комісар:
— Де саме збираються бунтівники, де ті нетрі? Яку навколо себе має ватагу Лук'ян Кобилиця? Якою вони користуються зброєю?

читати