Завантажити

одержав звання прапорщика, і з цієї нагоди зібралося “курінне” товариство. Цього разу за отамана обрали прибулого з столиці учасника інспекційної комісії. Виявилося, що це колишній полтавський семінарист, який знав і поважав Котляревського. Він здивував присутніх привезеною з столиці книгою, на обкладинці якої значилося:
“ЕНЕИДА”
на малороссійскій языкь перелиціованная И. Котляревскимъ
Часть І
Съ дозволенія Санкт-Петербургской цензуры
Иждивением М. Парпуры
В Санкт-Петербурге
1798 года”.
Така несподіванка радувала і завдавала прикрості Івану Петровичу.
— Цього я не сподівався, не сподівався... Як же так? Хто дозволив Максимові Парпурі друкувати? Я цього не хотів. Це ж тільки три частини... Твір не закінчений...
— Частини, але дуже дотепні, Іване! Пригадуєш, ще в семінарії тебе обзивали римачем. Отже, недаремно.
— Я так не хочу... Не хочу, — збуджено повторював поет. — Я того Парпуру теж у пекло пошлю за цей вчинок:
Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать...
— Здорово, Іване... Здорово. Ну хай там шкварчить у пеклі мацапура, а книга є на славу нашим землякам. Чудова книга!
Друзі перегортали сторінки, читали окремі рядки, сміялися. Далі слухали про столичні події, про які сміливо розповідав “курінний”.
— На Сенатській площі кожен день паради перед лицем імператорської величності. Заводить муштру на прусський манір. Кожного разу виявляє якесь невдоволення. Одного разу перед імператором проходила рота велетнів гренадерів. Це роздратувало низькорослу величність. Він виявляє неприязнь до кожного, вищого зростом за нього. Пролунала команда: “Стій!” Рота зупинилася. “На коліна!” — заверещав імператор. Гренадери-велетні стояли нерухомо. Тоді ще хрипкіший пролунав вереск: “Кроком руш на Сибір!” Рота рушила за місто, а далі маршем попростувала шляхами на Сибір.
— Це ганьба!
— Образа честі воїна!
— Образа честі людини!
Звівся Іван Петрович.
— Панове! — почав він. — Згадаймо того, хто говорив:
“Скажи же, в чьей голове может бьггь больше несообразностей, если не в царской?”
— Радіщев! — обізвався один із офіцерів, який знав, що проголошені слова належать автору “Путешествия из Петербурга в Москву” — твору забороненого, але розповсюджуваного просвітителями в рукописних списках. Тому напівголосно додав офіцер: — Це той, що мав мужність сказати: “Не бойся громов всесильного!.. А сия цензура єсть лишняя. Один несмысленнмй урядник благочиния может величаишии в просвещении сделать вред й на многие лета остановку в шествии разума”.
Жвавішала розмова. Коли ж виявилося, що не тільки обраний за “курінного” офіцер, а й сам начальник інспекційної комісії генерал Дотішамп критично ставиться до заходів нового імператора, Іван Петрович прочитав присутнім :
Вельможі царство збунтовали,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! Лихо буде вам.
Вельможі! Хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і вуха
І в руки всіх оддать катам.
— Здорово вліпив!
— Обрізать ніс і вуха! Залишить тільки мідний лоб і свинячу потилицю, як в Аракчеєва!
— Ха-ха-ха...
— Правильно!
— Просимо ще Івана Петровича!
Коли вгамувався регіт веселих офіцерів, Котляревський продовжував далі читати уривки з нової, четвертої частини “Енеїди”.
Але жваві, невимушені розмови раптово обірвалися, бо в кімнату ввійшов офіцер Вербицький.
— Вербицький духом чує, де можна випити, — обізвався хтось із гурту.
— Така моя доля, — поправив вуса Вербицький і налив келих. — За здоров'я нашого батюшки-царя Павла, — додав він, п'ючи.
— І за упокій душі його батенька Петра Третього, що не своєю смертю помер, — додав один з офіцерів, викликавши усмішки інших.
 
9
Стежка до Сіркового дуба не заростала, бо нею ходила Наталя, як тільки могла бодай на часинку залишити панське подвір'я. Ще не доходячи до дуба, прислухалася до шелесту листя. Пригадувала, як казав Іван Петрович: “Багато про що шепоче те листя”.
Хотіла збагнути його таємничий шепіт. З хвилюванням підходила ближче, але нікого не знаходила тут. Схилялася позолочена гілка, задумливо гнулася до води. Повійне вітер — і розносить, розсипає шепіт. А коли падає листя додолу, то з ним падає і той тихий шепіт. Такий він рідний, дорогий. Хочеться зібрати його в пригорщі, не дати вітрові розносити в безвість.
Тримаючись за віти, нагиналася гнучким станом, зазирала у глибінь. Там, як у дзеркалі, бачила себе, ніби гойдалася на легкій хвилі. Думала: “Кажуть люди, що й русалки гойдаються так на вітах. Та хоч би й русалкою стати, аби...”
Повіяв вітер, погнав жвавіше хвилю, і в ній затремтіла віддзеркалена постать. Заспівала тихо, щоб не

читати