Завантажити

привабливо. — Ви можете тут під дубом так довго сидіти?
— З дубом я поділяю свою самотність.
— І часто ви тут буваєте?
— Приходь сюди, то ще частіше буватиму.
— Заважатиму вам думати...
— Ні... Не заважатимеш, я ділитиму з тобою свої думи...
Розмова раптово обірвалася. Рвучкою ходою наблизилась Марта.
— Наталко! — гукнула. — Мама кличуть тебе допомогти одягнутись.
Дівчина зірвалась, побігла. Марта залишилася.
— Чого ви відбилися від гурту? — з докором, ніби підслухавши, повторила вона слова Наталки.
— Люблю самотність...
— І в романах люблять самотність ті, що закохані або мають намір закохатися.
— Ні того, ні другого за собою не помічаю.
— Ой, як шкода, як шкода...
— Нема чого шкодувати.
— Чогось ви сумуєте...
— Бо прикро жити тій людині, яка не здатна сумувати.
— А я думала, що ви не такий...
— Такий, як бачите.
— Ні, не такий...
— А який?
— Скажу потім, коли ви не будете шкарубким і колючим, — зітхнула так, наче героїня недавно прочитаного французького любовного роману...
Часто приносив Іван Петрович свої пекучі думи і хвилювання до Сіркового дуба. Кожного разу слухав у шелесті листя нескінченну казку, зачаровувався нею. Щось просторе, незмірне чулося в ній. Внизу хвиляста течія підмивала дубове коріння. Душа ставала ніби натягнута струна, вразливо вловлювала кожен дотик повітря, гойдання кожного трав'яного стебельця, тремтіння листу. Все те зливалося у великий гомін, і в ньому чулась розповідь про буття могутнього народу, поставали історичні його шляхи і роздоріжжя. Віки розкривали перед ним обійми, і вимальовувалася жива неозора історія. Треба розповісти про неї, передати дотепними словами про подвиги і походи, про боротьбу за рідний край.
Народжувалися нові сторінки сповненої народної мудрості поеми, героєм якої виступає сам народ, що увібрав у своїй мові, в незрівнянному гуморі та задушевній пісні живлющу красу сонця. Хай ту нев'янучу красу понесуть у світи виплекані в думах герої...
Приходила Наталя, приносила польові квіти і відкрите для почуттів своє вразливе серце. Цим зустрічам був радий.
— Я не заважатиму вам... тільки віддаля сидітиму. Тут так, що й співати хочеться.
— Співай, співай, Наталю! Твоя пісня доповнює мої думи. Розповідай про все, що чула від батька, від матері, від діда про його походи.
Дівчина розповідала, і в її голосі бринів невільничий стогін. Хотілося присунутися ближче до неї, приголубити. Але не смів порушити зачарованості. Здавалося, що та розповідь єдналася з сумом польових квітів і лагідним плескотом хвилі.
— А що то ви все пишете, пишете? — запитала несміливо.
— Нікому ще не читав, а тобі прочитаю;
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Лилися нові й нові рядки. Дівчина сердечне слухала, і в її задумливо непорушних очах ятрилися перлини невловимої втіхи.
— Вперше чую, щоб по писаному так вимовлялося, як усі ми говоримо, прості люди... Таке цікаве, ніби слухаю розповідь свого діда про козацьке життя і походи.
— Так, Наталю, так... Про походи. Наш народ зазнав багато грізних бур, земля наша рясно полита кров'ю. Багато створено переказів, пісень, казок. Коли б усе зібрати, списати, то була б велика книга... Така книга, які залишили для поколінь інші народи... А наші брати скніють у темряві, але носять у собі велику, ще не виявлену силу.
Наталя не все могла сприйняти з цієї розмови, але серцем відчувала щирість, сердечну теплоту і в думках відповідала собі: “Правда... То все правда”.
Голубливе усміхалася, та не насмілювалась уронити зайве слово... Десь почулися голоси парубків, що вже збиралися на вулицю. Наталя зірвалася.
— Побіжу, а то засміють мене, що одна приходжу сюди до вас.
— Повертайся ще, Наталю!
— Може, й повернусь!
Побігла. Зупинилася аж на стежці біля калини, що вже квітчалася зелено-рожевими кетягами. Наламала калини, звила віночок. А потім на світанку, дивлячись на віночок, вишивала рушничок — червоними гронами та чорними листочками. Бережно згортала вишивання, ніби ховала в ньому плекану дівочу надію.
Родинні свята бучно відзначалися в панському дворі. Ось і тепер заворушився весь хуторянський Олімп, бо календар указував на день святої Гликерії. До двору Сухопеня з'їхалося чимало гостей. Прибув навіть родич господарки конотопський поміщик Максим Парпура. Це була культурна людина, охоча на вигадки та анекдоти. Він часто приїжджав з Петербурга на Україну. Дружина Парпури змагалася з поважною іменинницею в розумінні добрих страв та манірному поводженні з гостями. Обидві вони виявляли свою прихильність до прибулого в гості офіцера Сергія Вербицького, який служив у Кременчуці і знав добре, де й коли справляють іменини в сусідніх поміщиків. Гирявий, як огірок, він хвацько закручував вуса, що покривали товсту червону пику і

читати