Завантажити

викуп Наталки?
— Для цього треба багато грошей... Дівка добра.
— То скільки вимагаєте за викуп? Я говорю як дворянин з дворянином.
— Що говорити, коли таких грошей не може мати бідний навчатель. Штани треба полатати, а потім...
Котляревський звівся, ледве стримуючи своє обурення Раптово розчинилися двері, і в кімнату ступив Максим Парпура. Він потис руку господарю, учителю.
— Вітаннячко всій добрій сім'ї! А це той козак, що про Енея описує? — звернувся до Івана Петровича. — Добре смішить нашого брата... Оце проїздом з Кременчука... Спродувався, бо скоро їду знову на службу в Петербург. От добре було б повезти туди і описаного Енея. Те, що ви зачитували ще тоді, на іменинах... Повезти треба в столицю. Хай читають там і знають, що ми теж люди чубаті та бувалі по всіх усюдах, у самому пеклі!
— Прошу до вітальні, — запросив господар гостя. Котляревський постояв трохи і вийшов, тамуючи біль зневаги. На ґанку ненароком зустрів Наталку.
— У Івана Петровича, мабуть, дуже голова болить? Зблідли...
— Ой болить, Наталю, болить. І голова болить, і серце болить.
— Може, до баби піти. Тут є така, що допомагає.
— Не допоможе...
І поповзли після цього чорною примарою хвилини, години, дні і ночі...
 
7
Щоб розквитатися з поміщицьким будинком, у якому зазнав багато прикростей і образ, Іван Петрович, перебуваючи одного разу в Кременчуці, записався кадетом у Сіверський карабінерний полк.
Цей вчинок домашнього вчителя спантеличив усю поміщицьку сім'ю. Господар жалкував, що не встиг занести його в ревізькі списки. Дочка, перемагаючи ревнощі, висловлювала бажання зустрітися з Іваном Петровичем, коли він вислужиться до офіцерського мундира. Діти щиро плакали, бо полюбили вчителя за веселість і дотепну розважливість. Пані горювала, боячись, що діти від цього можуть втратити апетит.
Котляревський шукав нагоди поговорити з Наталею. Йому тяжко було розставатися з дівчиною, яка своєю вдачею, щирістю, співами торкнулася найчутливіших струн юнацького серця.
Одного вечора, коли земля починала врунитись паростю, Іван Петрович і Наталка пішли знайомою доріжкою до Дніпра. Повінь підточувала могутнє коріння дуба, що вперше цієї весни вітав своїх гостей.
Іван Петрович не зважувався повести розмову. Його тривогу без слів відчувала дівчина і хилилася до плеча, ніби упившись лелінням перших квітів. Відчувала теплу руку на своєму стані. А в душі народжувалась якась невимовна музика і лягала смутком на шовкові трави.
— Хочу тобі, Наталю, сказати, що я залишаю поміщицький дім, — тихо вимовив і замовк.
Здавалося, зорі насторожились, прислухаючись до сказаного. Чути було, як у темному небі десь заґелґотіли дикі гуси, летячи із ірію до старих гнізд, та ніжним рюмканням пробуджувалося тихе плесо...
— Так, Наталю, завтра вирушаю в дорогу, — з хвилюванням продовжував юнак. — Уже записався в полк... Нестерпно лишатися тут.
Наталя, слухаючи, затамувала подих.
— То це остання зустріч?
— Ні, не остання... Повернусь... Добуду звання офіцера... Це для тебе, щоб звільнити, викупити тебе з цієї неволі.
Наталя мовчала, не плакала, не благала. Стояла задумлива і тиха, як конвалія перед цвітінням.
— Хай буде свідком нашого розставання цей дуб, що спостерігав не одну подію за своє життя.
— Хай буде, — промовила, не подаючи виду, що в серці проносилися бурі. Здалося, що й вітер ударив по вітах, як по струнах, і загула від того земля під ногами, а трава ніби зів’яла.
— Хотіла б, — вела далі дівчина, — на дорогу дати вишиваний рушничок, та ще не помережила краєчків.
— Домережуй, Наталю, і бережи до того часу, як наші руки зв'яжуть цим рушничком, коли повернуся.
— Домережу і збиратиму в нього свою печаль...
 
8
Сіверський карабінерний полк, заснований Румянцевим-Задунайським при реорганізації козачих військових частин, стояв на Україні, в Кременчуці. Котляревський потрапив сюди у рік смерті Катерини Другої та приходу до імператорської влади Павла Першого. Серед офіцерів полку ішли розмови про ці події. Доходили чутки, що Павло Перший повернув із Сибіру Радіщева, звільнив від ув'язнення в Шліссельбурзькій фортеці сатирика-просвітителя Новикова, надав волю полоненому герою польського народу Костюшку, а полководця Суворова піддав опалі.
А тим часом висунувся підступний, хитрий і жорстокий свавілець комендант столиці Аракчеєв, який домігся вищих посад, вдавався до провокацій, користуючись довір'ям імператора. Тому чутки про “помилування” Радіщева та інших здавалися непевною грою, до чого не раз в історії вдавалися підступні можновладці і тирани.
Навколо Котляревського групувалося тісне коло офіцерів, що наважувались висловлювати сміливі думки. Коли сходились, то жартома обирали “курінного отамана”. Іноді цю роль виконував Іван Петрович.
Багато несподіванок приніс Котляревському 1798 рік. Він

читати