Завантажити

приглушити рідний передзвін листя:
Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться,
Ой як болить моє серце,
А сльози не ллються.
Де ти, милий...
Війнув ще рвучкіший вітер, зірвав цілий жмуток жовто-гарячого листя. Погналася за ним, але він упав на течію. Ступила по коліна у воду, та .не спіймала. Дивилася, як пішли по воді від її ніг брижі, погнали листя, і воно закружляло на водограї, мішаючись із збитою піною.
Так і доля людини...
Де ти, милий,
Голуб сизий?
Де ти, озовися?
Пісня застрявала в горлі...
Сіла на вогку землю, обняла коліна руками і думала-гадала, ніби розмовляла з дубом.
Повільно кружляючи, на коліна упав листок. Взяла його, притулила до теплих уст. Пригадувала...
“Він говорив, що листя стає жовто-багряне тоді, коли вбере в себе досхочу сонця... І пахне сонцем”.
Пригортала до грудей листок. Здавалося, що вона не одна. Ставало тепліше, втішніше. Зачаровано заніміло дубове гілля...
Та ось знову рвонув вітер, заворушив вітами, покотився тривожний шелест, братаючись із плескотом розбудженої хвилі. В тому шелесті знову й знову снувалася нескінченна розповідь-казка.
Через море до султанських берегів ходили визволителі невільників. Там, на Чорному морі, на камені білому, стояла темниця кам'яна. То не сизії орли клекотали, не буйнії вітри повівали, а біднії невольники плакали-ридали. Ті ридання дівка-бранка зачуває, темницю відмикає, невольни-ків визволяє. Не повернулася до рідного краю дівка-бранка. Зустрівшись на мурах з турецьким пашею, вона сміливо кинула йому прокляття і загинула. Щоб не щезла слава про неї, невільники, повернувшись до рідного краю, насипали в степу на роздоллі високу могилу і назвали її Дівочою могилою. З вітрами розмовляє вона на просторі. А прийде час, — так розповідали люди, — повіють вітри з чотирьох боків — і почується живий голос дівки-бранки. Тоді застугонить дивним гомоном земля...
А вітри гудуть і гудуть, стелять казку-пісню, якою не раз милувався той, з ким поділяла такі оповіді.
Померкле сонце окуталось позолотою. Вловлювала останні його промені. Холод проймав босі ноги. Підвелася, випросталася, склала руки на груди, щоб було тепліше, і понесла свій смуток до панського двору. В думці складала лист до єдиної дорогої людини, називала її соколом сизокрилим, благала, звертаючись до вітру, до зів'ялої трави, сухого очерету, щоб понесли до нього невгамовану скорботу. Шкодувала, що не встигла добре навчитися від нього грамоти.
Чим ближче підходила до панського двору, болючішими ставали думки. Пан став пильніше приглядатися, вимагає одягати нове вбрання, коли наїздять гості. Терпить зневаги від Вербицького, коли той приїздить свататись.
У дворі з докорами зустріла панна, а пані, вирячившись, не вгавала, як перед дощем жаба. Дівчина гордо звела голову, ніби викресала блакитну блискавку непокори. Хотіла бути такою, як та дівка-бранка...
З непроханою журбою линули захмарені дні. Снігом замітало стежку до дуба. Поволі кригою сковувався Дніпро. Та не сковувалися пекучі думи-болі. Єдину втіху знаходила, дивлячись на калиною вишитий рушничок, пригортала його до грудей і пестила найсердечнішими словами, які тільки могла витворити дівоча пісня.
 
10
У новому вбранні прапорщика Іван Петрович поспішав ранком у штаб полку. Думав про Наталю. Тепер, добувши звання офіцера, він може виконати обіцянку зустрітися з нею. Треба лише домовитись про відпустку і збиратися в дорогу. Багато рожевих думок-надій промайнуло в уяві.
Пригадував зустрічі, тихі розмови. Не міг розвіяти дум, що глибоко опанували ним. А коли біля штабу зустрів знайомого кучера Микиту з маєтку під Золотоношею, то дуже зрадів.
— Як потрапив сюди, Микито?
— Привіз офіцера Вербицького. Він же посватався і заручився з панською дочкою Мартою Тому пан звеліли возити його нашими кіньми.
— То це неабияка подія, — засміявся Іван Петрович.
— Аж панські телята, радіючи, позадирали хвости. А мій буланий, бачите, слухаючи розмову, навіть хвостом хвицнув у правий бік. То, значить, стверджує правду і радіє.
— Доведеться і тобі, Микито, потанцювати на весіллі.
— Не доведеться. Сказано, панське кохання, а наше горювання... Довго дівка ждала, доки таке добро дістала, — посміхнувся Микита.
— Ну, хай їм щастить... А як там живуть наші люди?
— Є прикрості.
— Які?
— Недавно десь запропастилася служниця Наталка. Ще звечора всі гуляли з нагоди сватання, а на ранок не стало дівчини.
— Не стало Наталки? — тривожно перепитав.
— Так-так, Наталки... Тієї, що привіз пан разом з вами. Пам'ятаєте?
— Та ще й як пам'ятаю! А розшукували її?
— Наші дворові люди розшукували, пан бідкається. Така дівчина і запропастилася.
Звістка тяжко вразила Івана Петровича.
— Друже, Микито! Дуже прошу тебе розвідати, розпитати людей, дівчат, парубків,

читати