Завантажити

біля корчми, на пеньку край двору, прислухався, як надвечір прокидалася десь пестлива дівоча пісня. Щедра позолота від заходу сонця обсипала старезні явори, що розкинули віти на солом'яну стріху корчми.
Уже бралися туманом голубі сутінки над річкою, а юнак сидів у глибокій задумі. Біля корчми розташувалися ночувати подорожні. Поскидали ярма з волів, розвели багаття, відпарювали суху тараню, готували вечерю. Навколо запахло вареною рибою. Можна було віддаля пізнати, що то отаборилися чумаки.
Щоб послухати про чумацькі мандрівки, до багаття посходилася молодь, чоловіки. З'явився кобзар. Чумаки привітали його, запросили до вечері.
Незабаром забриніли струни кобзи, понесли невимовну печаль у сиві присмерки. Юнак прислухався до кобзарського співу. Такої пісні ще не чув. А коли до кобзаря приєдналися чоловічі голоси, юнак звівся й наблизився до гурту. Тихо, притамовано лунала пісня:
Зібралися всі бурлаки
До рідної хати.
Тут нам любо, тут вам мило
Журбу заспівати...
Старечі й молоді голоси обіймалися вільним плином, вимовляючи жадання простору, скарги живої душі, затамованої пристрасті. Здавалося, ті звуки вигойдувалися й сповивалися в колисці суворої народної бувальщини, щоб єднати людські серця в побратимській задушевності.
Пісня билася в захмарене крайнебо, стогоном котилася, шепотом прокляття розносилася очеретами і завмирала.
Глибокі сірі очі юнака ставали ще глибшими. Коли тужне гудіння струн обірвалося і запанувала така тиша, що чути було биття стривожених сердець, — юнак обізвався:
— Чолом вам, добрі люди! Прийміть сердечну щирість від мандрівної людини.
— Хто ж ти, сину, звідки й куди мандруєш? — запитав із гурту найстаріший.
— Я з Полтави. А мандрую до Золотоноші. Звуть мене Іваном, а прозивають Котляревським.
— Видно, щира душа. Приставай до нашого гурту. Юнак витяг з-під кобеняка скрипку.
— То ти і на скрипці тямкуєш? Може, нашу скорботу розважиш?
— Заграйте веселої, — попрохали дівчата.
Під награвання нежданого скрипаля полилася пісня:
Ой бачиться — не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, од вітру валюся...
Аж ось, ніби якийсь привид, виринула з пітьми, поволі наближаючись до вогнища, висока постать. Навіть при млявому світлі можна було розглядіти, що людина дуже стомлена. Рука мандрівника спиралась на палицю. Прислухаючись до розмов, він несміливо наблизився, зняв кудлату шапку, вклонився, схиливши скуйовджену чорну голову.
— Хто ти і що шукаєш серед ночі? — обізвався один з гурту.
— Хто я — питай вітра в полі. А шукаю того, чого важко знайти, — тихим, густим, як дзвін, голосом відповів невідомий.
— Як же тебе занесло сюди, може, шукаєш загублене?
— Угадали. Загубив долю, а шукаю правду.
— То, мабуть, довго ти шукатимеш її?
— Шукатиму, аж поки сили матиму, — зовсім тихо відповів мандрівник.
Задушевна, таємнича розмова викликала приязнь до нього. Від вогнища підвівся отаман чумацької валки. Сиві вуси, широкі вибійчані штани на очкурі, кремезні, засмаглі руки надавали поважності його постаті. Підійшов до завіталого, зміряв своїм допитливим поглядом, заговорив:
— Ке мені свою руку, чоловіче! — Взяв руку, стиснув її і голосом поважного господаря додав: — Рука жорстка, мозоляста і без злодійської лихоманки. По очах бачу, що чоловік путящий. А наші діди навчали: “Коли їси святий хліб, то дай і тому з'їсти, хто прийде до твоєї трапези”. Отож сідай, чоловіче, біля нас і покуштуй чумацької тарані та чабаку. А може, й кулешу поглитаєш з вагана.
— Спасибі, — відповів, сідаючи на землю, невідомий. їв він швидко, важко дихаючи. При світлі вогнища можна було примітити на щоці в нього закруглений, ще свіжий шрам. Увага всіх була звернута на несподіваного гостя. Він подякував за вечерю і схилив голову на руки.
— З яких країв ідеш, чоловіче? — приязно обізвався з гурту старечий голос.
Ніби прокинувся від сну мандрівник.
— З яких країв, легко вам питати... З тих країв, де залишив найдорожчі дні свого життя. Чули про турбаївців?
— О чули, чули!..
— Звичайно, чули!..
— То ти з Турбаів?
— Бодай не казати, не згадувати. Воювали ми довго з царським військом. Але несила... Здались у літню спеку цього року. Зруйнували, спалили дотла кожен двір люті гусари. Перетворили наше квітуче село на гробовище...
Полилась наповнена гіркотою розповідь.
— Всіх непокірних погнали царські гусари десь на заселення південних степів. А я не піддався посіпакам, утік...
Голос оповідача забринів гнівом і обірвався. Чоловік звівся, взяв у руки палицю.
— Куди ж ти зібрався? Можемо тебе приютити на ночівлю...
— Спасибі за ласку. А приютить мене темна ніч серед степу.
Юнак із скрипкою в руці підійшов до мандрівника, потис його руку.
— Ти вразив моє серце... Скажи, як звати тебе, куди тепер мандруєш?

читати