Завантажити

бориславськiм болотi. Ну, а ту жиди не хотять нiде приймити на довший час: а для мене би то все було лiпше жити у свого чоловiка, нiж у жида. Тiлько як для вас...
В тiй хвилi старий рiпник перервав йому бесiду. Вiн кинув нараз люльку на землю, схопився з стiльчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мiшок, а другою попхав його до лави.
- Але, чоловiче, бiйся бога, - кричав з комiчним гнiвом старий, - не пендич нiчого, тiлько сiдай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене дiти не поснуть. Сiдай ту, i най з тобою все добре сiдає в нашiй хатi! Чому було так вiдразу не сказати, - а то я тепер i сам о собi готов подумати, що-м гiрший вiд жида!..
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумiв його бесiди, а далi запитав:
- Ну, а що, то приймаєте мя до себе?
- Таже чуєш, що приймаю, - сказав старий. - Тiлько, розумiєся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
- Га, чень ми вже якось погодимося, - сказав Бенодьо.
- Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то менi з тими синами, правду рiкши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очi).
- А почому ж ви озьмете вiд мене?
- А є в тебе який рiд?
- Мама є.
- Стара?
- Стара.
- Ну, то даш по шусцi на мiсяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.
- Ви, певно, хтiли сказати "на тиждень"?
- Я вже лiпше знаю, що я хтiв сказати, - вiдрiзав старий. - Так буде, як я сказав, та й досить о тiм балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сiв на свiй стiльчик i, нахмурившись, почав накладати люльку.
- Та, може б, на згоду принести горiвки? - заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спiдлоб'я.
- Ти менi, небоже, з тим зiллям не виїзди анi ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! - вiдрiзав вiн гнiвно.
- Вибачайте, - перепрашав Бенедьо, - я сам не п'ю, хоть би-м її й на очi не видiв. Але я чув, що в Бориславi кождий мусить пити, хто при кип'ячцi робить, то я й за про теє...
- Правду казав, хто се казав, а тiлько, як бачиш, при правдi є й брехнi капинка. То завсiгди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тiлько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
В тiй хвилi молодиця встала.
- Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, - сказала вона до Бенедя. - Бувайте здоровi, пора менi йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.
- Служить в Тустановичах, то мусить бiчи до роботи. Та й дитина мала... - проворкотiв вiн, немов сам до себе, i знов сiв напихати свою черепаньку.
- Донька ваша? - спитав Бенедьо.
- Нiби донька, але не рiдна.
- Пасербиця?
- Нi, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гiсторiя, - буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Пiвторачка, вдова по Iванi Пiвтораку, погибшiм в бориславськiй ямi, а той рiпник - то був старий Матiй.
IV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку пiд вiкном i лiг спочивати. Вiн i справдi був дуже втомлений; ноги пiд ним тряслися вiд довгого i надсильного ходу. А прецiнь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластiвка, шибала то до Дрогобича до старої матерi, то до Борислава, де вiдтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповiдання рiпникiв, котрi вiн чув по дорозi; в його уявi вони перелiтали не як слова, а як живi образи. Тут всiми забутий рiпник, хорий, безпомiчний, конає сам на берлозi десь у якiмось скритiм закамарку i дармо пищить їсти, дармо просить води, - нема кому подати!.. Тут жид витручує робiтника з роботи, кривдить його при виплатi, обдурює i ганьбить; нема кому впiмнутися за робiтником, зарятувати його в нуждi. "Нiхто нi про що не дбає, крiм себе самого, - думав Бенедьо, - та й тому так усi бiдують. Але якби всi взялися докупи... То що би зробили?.." Бенедьо не мiг того знати. "Та й як їм взятися докупи?.." I сього Бенедьо не знав. "Господи боже, - зiтхнув вiн вкiнцi з звичайною у наших простих людей безраднiстю, - наведи мене на яку добру думку!.."
В тiй хвилi Бенедьове думкування мусило перерватися. До хати ввiйшло кiлька людей рiпникiв i, привiтавшися коротко з Матiєм, посiдали на лавi. Бенедьо встав i почав розглядати прибувших. Були тут передовсiм два хлопи, котрi вiдразу мусили кождого увагу звернути на себе. Високi, рослi та крепкi, мов два дуби, з широкими червоними, немов надутими лицями i невеликими сiрими очима, - вони виглядали в тiй маленькiй хатинi, мов два велети. А при тiм з лиця, росту, волосся, очей були вони так подiбнi до себе, що треба було добре приглядiтися i прислухатися їм, щоби їх розпiзнати. Один з них сидiв на лавi пiд вiкном, заступивши своїми широкими плечима все свiтло, яке вiд заходячого вже сонця лилося вiкном у хатину. Другий намiстився на невеликiм зидлику коло дверей i, не кажучи нi до кого й слова, почав спокiйно накладати люльку, немов там, на тiм зидличку i коло того порога, було його предковiчне мiсце.
Крiм тих двох велетiв, найбiльше звернув на себе Бенедьову увагу немолодий уже, низенький i, очевидячки, дуже говiрливий та рухливий чоловiчок. Вiдколи ввiйшов до хати,

читати