Завантажити

цiлу тоту рiч. Але ми завчасно смiялися. Жидок розлютувався i змовився з другими - пiмститися на нiй. Приходиться позавчора - виплата; приходжу я вечером додому - нема моєї Варки. Сiв я пiд вiкно, чекаю-виглядаю, а самому коло серця щось, мов гадина, лежить. Ба, вже стемнiлося, нема Варки. Закинув я петек на плечi, вийшов на вулицю, шукаю Варки. Нема. Розпитую я робiтниць, що разом з нев були при виплатi, - кажуть, що лишили її тамiй, що, певно, їй виплачували напослiдку. Тьокнуло мене щось коло серця, бiжу до канцелярiї - позамикано, а в вiкнах свiтиться. Калатаю - не докалатаюся, а далi гадаю собi: "Агiй, та чого я ту калатаю, чень же ту єї нема? Може, вона вже красно дома, чекає на мене..." Бiжу додолгу - нема. Бiжу знов вулицями, забiг по всiх знакомих, по всiх шинках, де ми часом, з роботи йдучи, вступаємо перекусити дещо або селедця купити, - нема. Всiх питаю, чи не видiв хто Варки, - нiхто не видiв. Як камiнь в воду, пропала Варка. Лечу я знов пiд канцелярiю, так мене щось i тягне туди, гадаю по дорозi: "Висаджу дверi, а мушу дiзнатися, що з нею сталося, де вона". Але скоро я там - десь ораз i вся смiлiсть пропала. Став, дивлюся: в вiкнах блищиться, але вiкна позаслонюванi, не видно нiчого, тiлько тiнi якiсь мелькають. "Нi, - гадаю собi, - вона ту мусить бути, ту мусить бути, бо де ж би iнде була?" А ту знов i сам собi не вiрю, бо що ж би вна ту робила? Прийшла менi на думку гiсторiя з жидком Блютiглем, - я весь задрожав, одеревiв. I що вже вмовляю себе, що се все байка, жарт, пустота, - нi, щось немов рукою держить мене пiд вiкном тої проклятої канцелярiї. "Не пiду вже нiкуди, - гадаю собi, - буду туй ждати, доки свiтло не погасне, нi, прожду й до рана". Сiв я на якусь бочку пiд самою стiною просто вiкна, сиджу - а ту мнов аж телепає, немов зимниця яка. Слухаю-наслухую. Там чути: десь в шинку рiпники хриплими голосами пiснi доспiвують, там знов пси гавкають, з-пiд Дiла, вiд церкви долiтає, мов зойк конаючого, сторожеве "острожне з огнем!"... А ось чую, в канцелярiї регiт якийсь, зашваркотiли жиди, пiзнав я голос Блютiгля, голос наставника. Далi загепалось щось, немов о отiни розбиваєся, - знов регiт, знов шваркiт, - i тиша. Господи, кождий голосок рiзав мя в саме серце, мов нiж острий... Я так i задубiв з вухом, приложеним до стiни. Аж нараз, вже над раном, роздався страшний крик в канцелярiї, тiлько на одну хвилиночку, - але крик той поразив мя, мов грiм, уколов, мов жало гадини. Я вiдразу зiрвався на рiвнi ноги, - то був Варчин крик. I ледво я надумався, що ту робити, ледво пiдбiг до дверей, щоб з послiдною натугою всеї своєї сили виважити їх, коли втiм дверi створилися i з них вилетiла, мов громова куля, - Варка. Але вже не кричала... Я пiзнав її по одежi, бо лиця єї зразу не добачив в сумерцi. I вна мене не бачила, тiлько, вилетiвши з дверей канцелярiї, погнала навпростець через горбки накиданої глини, помiж кошари та ями. Я за нею. "Варко, - кричу, - Варко, що тобi таке, що з тобов сталося, на милiсть божу, стiй, обiзвися!" Стала на хвилю, озирнулась, i ту ажень побачив я, що цiла єї голова була чорна, мов вуголь, замазана кип'ячкою, а довгi єї коси були обтятi. "Господи боже, Варко, - кричу я, пiдбiгаючи iд нiй близше, - що се за нещастя з тобов?" Але вона скоро пiзнала мене, сейчас вiдвернулася i, мов сполошена, погнала далi наослiп, розбиваючись о стовпки корб, що були над ямами. Я щодуху в мнi жену за нею, аж нараз оден крик страшний, оден миг ока, i Варка туй перед моїми очима щезла, мов сонний привид, - скочила в створену яму(.. Я надбiг, став, - тiлько глухо задуднiло, як вона всерединi, розбиваючись о цямриння, вкiнцi бовтнула в воду. Та й по всьому. Що вже зо мнов далi дiялось, не тямлю. Я отямився аж нинi з полудня, i коли спитав за Варкою, менi сказали, що її (на мiй крик!) витягли з ями i вже й поховали. Значиться, все пропало! I нiхто не скаже, що вони з нею зробили в тiй страшнiй ночi. З'їли, нелюди, мою Варку живу, вбили моє щастя!.. Побратими мої дорогi, перед богом святим i вами жалуюся на своє нещастя, радьте, вчiть, що маю робити, а тiлько чекати не кажiть!.. Глибоко вразило всiх оповiдання Прийдеволi, хоть усi вже й уперед знали з неясних слухiв, яке нещастя склалося з їх побратимом. На всiх лицях видно було пiд час оповiдання всi переходи чувства - вiд непокою до найвищої тривоги i розпуки, так само, як усi тi переходи малювалися на лицi оповiдача. А коли Прийдеволя замовк i, заламуючи руки, став серед хати, мов нiмий свiдок великого проступку, - то i всi мовчали, мов прибитi, кождий очевидячки ставив себе в положеннi товариша i старався таким способом збагнути всю глибiнь -його жалю i муки. Але порадити, - що вони могли порадити йому в тiм дiлi, де вже не було нiякої поради, нiякого виходу, крiм смертi? Як вони могли повчити його, на яку дорогу направити?..
Перший отямився Деркач i хопив за свої палицi, щоб i сю справу закарбувати.
- Стiй, побратиме Деркачу, - сказав нараз рiшуче Андрусь Басараб, - сего не карбуй!
Деркач поглянув на нього недоумiваючим

читати