Завантажити

кривдникiв, як прийде наш час i наш суд, кождому було вiдмiрено по правдi!
Хвилю тихо було пiсля тої вiдозви, далi заговорив старий Стасюра:
- Прийде, кажеш, наш час i наш суд... Дай-то, боже, хоть я, бачу, не дiжду того дня. Ну, але бодай ви, молодшi, дiждете... То вже щоби вiдмiрити кождому по правдi i справедливостi, послухайте, що я чув i видiв сего тижня. Йосько Бергман, наставник при тiй кошарi, що я в нiй роблю, знов сего тижня бив штирох робiтникiв, а одному бойчуковi-лип'яровi вибив палицею два зуби. Та й за що? За тото, що бiдний бойчук, голодний та хоровитий, не мiг двигнути вiдразу повного коша глини!
- Карбуй, Деркачу! - сказав Андрусь рiвним i спокiйним голосом, а тiльки очi його заблищалися якимсь дивним огнем.
- Тот бойчук, - говорив далi Стасюра, - дуже добра душа, i я .би був привiв його до господи, тiлько що десь, видко, заслаб, не був уже вчора на роботi.
- Приведи, - пiдхопив Андрусь. - Чим бiльше нас, тим бiльша наша сила, а нiчо так не в'яже людей докупи, як спiльна нужда i спiльна кривда. А коли сила наша буде достаточна, то й суд наш буде близький, - чуєш, старий?!
Старий кивнув головою i говорив далi:
- А Мотьо Крум, касiєр, знов не доплатив усiм робiтникам з нашої кошари по п'ять шусток за сей тиждень i ще грозив кождому, що нажене з роботи, коли посмiє упоминатися. Говорять, що купує яму на Мразницi i що му не ставало 59 ринських, то мусив ее при найблизшiй виплатi здерти з робiтникiв.
Старий мовчав хвилю, поки Деркач винайшов палицю Мотя Крума i затяв на нiй новий карб. Вiдтак говорив далi:
- А от учора йду попри шинок Мошка Фiнка. Слухаю, що за крик? Аж то два Фiнковi сини притисли до кута якогось чоловiка, вже пiдстаршого, та й так б'ють, так дюгають кулаками попiд ребра, що чоловiк вже лиш хрипить. Ледво якось його пустили, не мiг уже йти сам дорогою, а як харкнув - кров... Взяв я його, веду та й питаю, що за нещастя, за що так скатували?.. "От бiда моя, - вiдповiв чоловiк та й заплакав. - От я, - каже, - через тиждень троха задовжився у того проклятого жидюги, гадав, що дiстану грошi та й виплачу. А ту прийшла виплата, бац, касiєр мене чи забув, чи що, - не читає. Я стою, чекаю, - вже виплатив усiм, а мене не кличе. Я йно що пустився йти до него, спитати, що то таке, а вiд шасть i замкнув дверi перед носом. Що я гримай, стукай, кричи, - пропало. Ще вiдтак випали слуги та й мене в плечi: "Що ти ту, пияку, бреверiю, робиш!.." Пiшов я. .Здибаю вiдтак касiєра на улипi i до него: "Чому ви менi не виплатили?" А той визвiрився на мене, а далi як не крикне: "Ти, пияку якийсь, будеш мене на дорозi напастувати! Ти де був, як виплата була? Я тебе ту не знаю, там допоминайся плати, де й другим платиться!" Ну, а нинi каса заперта. Я зголоднiв, iду до Мошка з'їсти дещо наборг, поки грошi дiстану, а тотi два ведмедi, бог би їх побив, та до мене: "Плати та й плати за тото, що-сь набрав!" Що я прошу, проклинаюся, розповiдаю, яка рiч, - та де! Як мя приперли до кута, то, адiть, троха душу з тiла не вигнали!.."
- Карбуй, Деркачу, карбуй! - сказав твердим, грiзним голосом Басараб, вислухавши з затиснутими зубами сього оповiдання. - Бутають чимраз дужче нашi гнобителi - знак, що кара вже висить над ними. Карбуй, побратиме, карбуй живо!..
- Так-то так, - говорив далi Стасюра, - розбуталися нашi кривдники та й бутають, збиткуються над робучим народом, бо що то, - добре їм ся дiє! I чим довше гляди та слухай, тим бiльше бiди та кривди народної, тим бiльше у них багатства та достатку От тепер народу до Борислава пре видимо-невидимо, бо всюди по селах голод, посуха, слабiсть. А й ту хiба лiпше? День поза день видаю по закавулках слабих, голодних, незарiбних людей, - лежать i отогнуть, i ждуть хiба тiлько божої ласки, бо людського змилування вже давно перестали ждати. Та й тепер, адiть, плату нам вменшили i з кождим тижнем уривають все бiльше, - годi вжити з неї! Хлiб чимраз дорожший, а ще як сего року не зародить, то прийдеся нам усiм ту гинути. Отеє кривда, котру всi ми терпимо, котра всiх нас глодже до костi, а на кого її закарбувати, я й сам не знаю!..
Старий виговорив се живiшим, нiж звичайно, голосим i з тремтячими вiд зрушення губами, а висказавшн, поглянув по всiх i зупинив свiй погляд на понурiм лицi Андруся Басараба.
- Так, так, правда твоя, побратиме Стасюро, - закричали всi присутнi, - се наша загальна кривда: бiднiсть, безпомiчнiсть, голод!
- А на кого її закарбувати? - спитав вдруге старий. - Чи зносити її терпливо, тоту найбiльшу, загальну кривду, а тiлько карбувати тi дрiбнi, частковi, що складаються на тоту велику?..
Андрусь Басараб глядiв на Стасюру i на всiх прочих побратимiв зразу понуро i нiби рiвнодушно, но вкiнцi на лицi його заяснiло щось, немов скрита на днi в душi радiсть. Вiн встав з мiсця i'випрямився, досягаючи головою аж до повали невеличкої хатини.
- Нi, не терпiти нам i тої загальної кривди, а хоть i терпiти, то не покiрно, не тихо, мов та стрижена вiвця. Всяка кривда мусить бути укарана, всяка неправда мусить

читати