Завантажити

тота хата є!. Вiн перед роком, десь був пропав. Ну, а Матiєвi вiдкись влiзло в голову, що я щось тому винен, що вiн впав в яму, та й ну ж на мене подавати до суду. Вiн гадав, що мене зараз озьмуть та й повiсять... Коли-бо то в судi так не йде: скаржиш кого, то вперед докажи! А ту як мож доказати? Ну, але, богу дякувати, вже справа скiнчилася! Слухайте, Матiю, я ще раз кажу: що вам було в того вдаватися та тратитися на процес? А тепер, коли-сте програли, забудьте о всiм i будьмо собi знов добрi, як перед тим! Ну, подай руку, старий!
Жид простягнув Матiєвi руку.
- Я, тобi? - скрикнув Матiй. - Я мав би свою руку класти в тоту руку, що мого Iванчика зо свiту зiгнала? Нi, не дiждеш того!
- Ну, видите, - сказав жид, обертаючись до Андруся, - вiн усе своє. Слухайте, Матiю, ви собi з таков бесiдов дайте спокiй, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, нiхто менi того не смiє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!
- Ну, скарж, скарж, - крикнув Матiй, - най мене повiсять, що мали тебе повiсити. А я, хоть би й десять судiв не знайти що казало, все буду свеї, що нiхто iнший, тiлько ти пхнув Iвана в яму! Та й годi. А тепер iди менi з хати, бо як ми терпцю не стане, то готово що неладне бути межи нами!
Мортко стис плечима i пiшов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матiя i сказав:
- Дурний гой! Вiн гадав, що менi що зробить процесом, а то би треба не так рано встати, щоби менi що зробити!
I з тими словами Мортко пiшов. А Матiй усе ще сидiв на припiчку, блiдий, розбитий, тремтячий, сидiв без мислi i руху, а в головi його, мов млинове колесо, торохтiло одно темне, пусте, холодне слово:
пропало! пропало! пропало!..
Андрусь Басараб приступив до нього i положив свою дужу долоню на його плече:
- Побратиме Матiю!
Матiй пiдвiв очi i поглянув на нього, мов потопаючий.
- Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досi нiчо о нiм не знали?
- Ех, пропало, все пропало! - вiдказав Матiй. - Що тепер i говорити о тiм!
- Нi, ти розповiдж, тобi самому лекше буде!
- Ой, вже, буде менi лекше! - сказав Матiй. - Пропало, та й годi!
- Та хто ще знає, чи пропало, - вмiшався Бенедьо. - Адже не раз можна раз програний процес зачати другий раз i виграти! А ту ще, як той жид казав, i зовсiм так зле не є.. Адже ваш процес i в судi не був, а тiльки прокуратор узнав, що доказiв нема, кiлько треба для оскарження. Значиться, якби докази були, то й оскарження буде.
Лице Матiя прояснилося трохи при тих словах.
- Чи так? - спитав вiн, простуючись. Але якась важка думка живо знов насiла на нього i придавила додолу.
- Нi, нi, нi, нема що й говорити, - сказав вiн. - Сяк чи так, а все пропало. Три роки минуло, де я тепер возьму лiпших доказiв? Годi, годi й думати о тiм!
I вiн закрив лице руками, а з очей його полились гарячi наболенi сльози, i потекли помiж пальцями, i закапали на землю. Бенедьо i Андрусь побачили, що нинi годi з ним далi говорити, - удар був надто сильний i наглий i пiдтяв усю його твердiсть. Тож Андрусь мовчки стиснув Бенедьову руку, взяв капелюх i тихо вийшов. Бенедьо також тихо розiбрався i лiг на лавi на своїм петеку. А Матiй сидiв на припiчку, мов помертвiлий, мов з каменя витесаний. Нафтова лампочка блiдо i чимраз блiдiше меркотiла на коминi. По кутах хатини стояли стовбури сумерку, немов ждучи тiльки хвилi - загаснення лампи, - щоб гульнути з кутiв на хату, придавити i прикрити собою все згори донизу. Бенедьо скоро тiльки лiг, так в тiй же хвилi пiд тиском тисячних сильних вражень того дня заснув мертвецьким сном. Уже минула пiвнiч, загасла лампа, пiтьма залягла хатину, а Матiй все ще сидiв на припiчку, з лицем, закритим долонями, без руху, без слова, без думки, чуючи в серцi тiльки страшний бiль, велику пустоту i немов якусь свiжу ще рану, завдану тою думкою, що i в судах уже нема правди для бiдного робiтника. Аж геть над раном сон перемiг втомлене тiло, голова його схилилася додолу, руки опали безвладно, i, лiгши на голий припiчок, Матiй заснув на годиночку, поки не роздалось по всiм Бориславi ранiшнє калатання та дзвонення, скликаюче робучий люд до працi.
V
В понедiлок рано виринало блискуче сонце з-поза рожевих хмарок, щоб через день знов палити та жарити нерозцвiлу пiдгiрську землю. В блискучiй легенькiй бричцi на ресорах, тягненiй парою бистрих пiганистих коней, їхав Леон Гаммершляг з Дрогобича до Борислава. Веселий, рожевий був настрiй його духу, блискучi надiї виринали перед ним, розросталися, повнiли, набирали тiла i кровi. Мiрне гойдання брички розкiшно вколисувало його, а його власнi мислi та думи золотили перед ним увесь свiт. Але ж бо й напрацювався, налiтався вiн через тих три недiлi, назнався неспокою, тривоги, наволочився з усiлякими людьми, Поки таки не добився свого, не вхопив серед тої сутолоки золоту нитку, котра чень заведе його й до клубка багатства! Його побут у Вiднi, сяк чи так кажучи, був справдi одною з найсмiлiших i найщасливiших його спекуляцiй! То була правдива ловля на золоту рибку! Ну, i вдалась же йому тота

читати