Завантажити

такий конклав: ніхто не помирав
усі хто міг добралися уплав
а хто не вмів той дошукався броду
вода загусла як від слів коран
гірке повидло з непокритих ран
губилося на жовті нігті глоду
 
місцями простір лився через край
липким теплом відригувався чай
і спазми підкрадалися до горла
усі живі то нащо цей похід
короткий ліс застеле білий світ
і кождого нужденного пригорне
 
оказія заснути під кущем
плече стелити вкритися плечем
обкорувати пересохле тіло
розбещена осиплеться вода
солоний вовк забризне по слідах
і крайні упадуть під страхом звіра
 
хтось переможе першим – от і все
нема нікого хто смолу несе
не будучи прирученим смолою
а відірвати – голос потече
і вкриє ніч надкушене плече
 
хто ж зважиться лишитися зо мною
 
ТРОЯНДА ДЛЯ ПІНОЧЕТА
 
я не доріс до розмови про плаху
сервус озерам які прогоріли
пане диктаторе осінь це бахур
що відгризає душу від тіла
 
каплю диктує – плодяться зливи
крону диктує – корінь зів`ється
курва, народ наш безмежно щасливий
в парнокопитному ворку провидця
 
може в якомусь темнім провансі
кулю зліпити можуть по троє
ми ж пережили струси і транси
всі ми паскуди всі ми герої
 
нести на плечах маски козачі
можна хіба що крізь заборону
пане диктаторе осінь не плаче
в пазусі осінь має корону
 
лузає сім`я плодить бацили
ходить по колу лається ямбом
я не приніс тобі славу і силу
тільки маленьку жовту троянду
 
хай тобі стане важче від неї
гордих жінок у холоднім палаці
вчити закону вчити ідеї
вчити важкої любовної праці
 
а коли ляже холод на груди
серед законів як серед глини
знайдуться коні знайдуться люди
та чи зліпити їх вистачить слини
 
х х х
 
проповідуєш безвість як ніч проповідує спрагу
місце скрипу води оповите нічийним дощем
споконвічна гора з–під каміння просочує брагу
а до кого та брага до кого та спрага тече
 
на покатих прогалинах висяться тіні мужичі
ідол мозку липкий витирати крило об штани
був ти падким на простір так само як падким на звичай
тільки місяць забувся вхрестити тобі однини
 
мислі – пастки на бджіл що по ночах не вміють літати
їм би майже сльозу їм би тільки маленький ковток
це життя до пиття не відняти але й не додати
що із того що вічне якщо йому досить по сто
 
алерґія на вітер жере солов’їні інстинкти
мозок скрес до світанку і вже не пригорне ніхто
ген зі свити богів тільки жовтий переляк простився
а за решту звиняйте за решту – з–під крана – по сто
 
ще по сто і заснути таке воно зранку нівроку
розлипаються крила присохлих од відчаю бджіл
тільки гусне слина як понура бравада пророка
що нікому – нікому – ні краплі не наворожив
 
х х х
 
семимильні провини безсилі як крони дерев
їм замало повітря аби не зурочити простір
ти тікав не від них а від того хто їх забере
тільки див самоти відділяв перемогу від злості
 
знав що світу нема але досі чомусь відділяв
і причини нема а за наслідки мертві не встануть
голубим ореолом усе ще світилась земля
тільки танула тихо і біль її в образи танув
 
майже так як завжди непідвладне самому собі
листя з неба сочилось і в небо туге опадало
а до чого тут біль ти не знав і спроваджував біль
усе далі за обрій все далі за образ все далі
 
є покірне прощання розсипаних в назви імен
що уже не зійдуться безсилі повірити в тебе
це усе самота що від неї й люцифер помер
бо як бога нема то хіба він комусь іще треба
 
довіряти неволі семи первородних провин
жлукто тіла пробачить а безвість уже не поможе
тільки знаєш не сам: ти напевно такий як і він
над овалом прощання безрадісний перехожий
 
х х х
 
банда грала навиліт і росяні коси губила
на колосся падучі викапував пристріт гіркий
що сьогодні чекає товаришу степ чи могила
чи поранена птаха припаде до гирла руки
 
що назавтра погоничу маки в губатих петлицях
тятива голубів побіліла до горла і вглиб
кусень хліба у торбі чепелик чужа молодиця
бородатого джуру на світ запрягають воли
 
з міста сиплеться сажа каміння торкається броду
поганяй попри небо де вже кумачі залягли
нагорода примхлива хай буде чума в нагороду
вже по горло у воду заїхали наші воли
 
банда грає навиліт холоне кулеша у схроні
перламутровий дим виїдає останніх жінок
що назавтра товаришу макових лисин погони
що сьогодні погоничу
рок
 
х х х
 
остроголосні привиди речей
ще міняться ще несть їм ореолу
якого безу простір цей тече
яким крилом перегортає тору
 
мислитель масок викришив пісок
сліпі долоні як вершини бруду
ще шов не довершив сьогодні крок
до голосу як до страшного суду
 
ще небо не торкнулося змії
ще не вкусило меншого за литку
іржавіють порадники її
оскаржені в одну діряву свитку
 
ще шапку з лоба і чолом до ніг
злизати з комиша шкоринку бруду
а те що завтра відрубають їх
хіба важливо те що завтра буде
 
х х х
 
чия то ґою праща несповита
чия по світу лань пустелю п’є
нехай до жита докульгає свита
на неї в московита дружба є
 
не язиком то каменем прилиже
дізнатися чи зиждеться душа
а те що залишилося понєже
то братику

читати