Завантажити

цяточками черемхи
на примружених плавниках
лякливу
як немовля перед ідолом
 
якщо розшити нею кептар
перестиглий тонкою вовною трави
вона ген далеко у руці
намацає розчавлене дно
усе в холодному намулі
сонячних променів
 
ти будеш першим її пантеоном
виокремленим з глею
кумедні фігурки твоїх рис
торкатимуться води
і старітимуть
майже як риба
приречена вийти з берегів
 
але те що ти будеш
не викликає сумніву
 
х х х ?
 
чим більше мурашок
заховано в цій траві
тим легше її відобразити
 
так ніби тонкі корінці води
прогортають її
розчиняють затаєне світло
а тоді далі
по теплих плодах долонь
жовтий пилок збирають
 
ти вже великий
ти вже вмієш кусатися
підстерігаючи власну здобич
блукати оселями рук
незграбними як життя
притрушене сухим листям
і риб’ячою лускою
 
найсмішніше те
що ти йому віриш
адже бога не слід боятися
особливо якщо він бог
 
х х х
 
прокидайся
 
місто назване твоїм іменем
вже завинило
і вкрите найманим шанкром повітря
боїться дивитися на себе в дзеркало
боїться побачити сніг
надкушений бідовими кроками
 
ти його переживеш
там
трохи нижче
де місто впадає в інші
так само невинні міста
ти розкинеш величезну сіть поміж берегами
і ловитимеш їхні ще теплі провини
ще рожеві окрушини розчарувань
 
бо коли чимало дрібних голосів постікається докупи
вони можуть перетворитися у велетенську рибину
здатну одним помахом хвоста
розхлюпати твоє місто
 
і вижити
 
х х х
 
поволі - так дозволено було -
земля й вода мінялися місцями
і ти не знав оракули чи грами
тобі прогнозували западло
 
верстав як тать історію судин
мажорних крил розтрощене суцвіття
немовби залишаючись один
на ціле неголене підборіддя
 
викреслював закони вороття
в потребу жити як потребу прози
щоб деревіло в затінку життя
як струп академічної залози
 
щоб тільки зупинився і тоді
земля й вода мінялися місцями
на циркулі чужої мелодрами
накресленої ломом по воді
 
х х х
 
це не вічне як птах і вода
не дозволене мохом і реріхом
кучерявого сліду руда
просувається ламаним берегом
 
так повинно маліти життя
з попелюшки на унцію попелу
недоконане передчуття
ніби крик відрізаючи зопалу
 
так повинна прийти і піти
кожна лінія саду господнього
не довідавшись ти чи не ти
стерегти і не втратити жодного
 
х х х
 
здиміє раптово і напружено
в реверанси зношених осель
те що перетравлюване душами
хлюпотіло й пінилось – усе
 
викришиться білим по червоному
на солодку паморозь листа
аґіоґрафічними іконами
заростуть покинуті міста
 
епізодом схрещеної немочі
худорлява содомія слів
непереосмислені на ревище
ми усе повернемо землі
 
віддамо холодною розплатою
так жорстоко як самим собі
золотого бога голу статую
і вершини краху голубі
 
х х х ?
 
одноактовий день відкипів як смола
на дорогах безкровних ні серця - нікого
і покручений берег нудний як мулла
заховався покірно у темінь до бога
 
але ми ще зривали губату хурму
фасували бархани і очі пороли
об суворе прокляття – таке що йому
не судилося певно здійснитись ніколи
 
ми самі канонічні як розріз очей
рятівна ворожба від підлоги до стелі
а забруднений місяць тече і тече
і забруднене місто під ноги нам стелить
 
х х х
 
довірившись тонкому спирту слів
живеш як риба стоптуючи пальці
де кратери звикають до землі
як пастухи до різьбленої палиці
 
як тільки відрізнивши день до дня
кусаєш губи нібито збулася
збитошних голосів ламка стерня
і карусель знервованого танцю
 
доба просочень випила усіх
змінивши стать доважила природу
і їх тонка погорда кришить воду
стурбовано дорівнюючи їх
 
х х х
 
такою зимою безкровно неначе потребою
бажаєш розбити або навпаки замести
вкорочене небо ніким випадковим не гребує
коли замість тебе так лячно сухі храбусти
 
коли відступаючи правою з поля до озера
надіюсь повірити комусь такому як сам
ламкого дощу як покірну дещицю молозива
скрипучого сміху розплавити знічений сад
 
це там де чатують дерева і води розхристані
де знічені бильця бадьоро вилизує сум
згортаючи кару як зношену ласку насвистує
як зиму цю сам на чотири вітри рознесу
 
мандруючи вільно як з неба до неба торкнутися
яскраво плестиму свою рятівну борозну
а крику сьогодні замало і небо не крутиться
і сонце покірно звертає себе на весну
 
х х х
 
прощання смислу - вирок і пророцтво
словам не доторкнутися до слів
допоки губи вимочивши оцтом
не заговориш: істина - в землі
 
її прозорих крил тонка рослина
ще проростає зрошена в собі
а ти живеш допоки біль нахлине
прокинешся - на те вона і біль
 
і погляду розтуленим огромом
зриваєш листя кроплених дощів
не знаючи що справжній шлях додому
розрубаний дрімає на мечі
 
і крила що спираються на крила
і люди що волають до людей
і де на світі є остання сила
яка веде куди вона веде...
 
х х х
 
здається ми перестаємо слухати
такою безневинною печаль
скрадається вкороченими звуками
в яких живого імені не жаль
 
код бездоріжжя: ребра і вино
триматися

читати