Завантажити

схоластика й олжа
 
а свити свита справити не слічна
прокльон дається раз і поготів
провина – пуповина – канонічна
з–під древка недоношених життів
 
була вона чи тільки приверзлася
про це й боян давно вже не рече
сердезі тихо мріється на пласі
як би на пласі побувати ще
 
тож зладиться лобами лан хрестити
і внадиться керманич при губі
а житу що – воно як завше жито
якому не прощають голубів
 
х х х
 
і самоти береговизна
і ніч докришена в укіс
душа привиділась і висне
як закривавлений поріз
 
і крихти котяться зпівока
категоричні як сліди
пересувна мораль пророка
устань і йди в уста води
 
голосовіння майже наше
місцями сонне далі в лад
прости утоплений монаше
що я дослухався порад
 
що видихся що пересилив
собі самого полонить
поріз присох укрився пилом
а тільки все одно болить
 
х х х
 
за краплею крапля сповзає під лід
обвиті губами цибаті штативи
ми гордо вивчаєм цей жадібний світ
як випите з ночі розморене чтиво
 
нам пити повільно ми випари п`єм
сльоза упиря перестрибне колону
поет не прощає прострації трону
його пантеону не шкодить об`єм
 
йому вистачає чужої біди
заломлені вежі як промені сірі
йому залишають півтрупа на сіні
змирися лишися посунься прийди
 
та нині немає ні трупів ні сил
синіє у звивинах тиша панічна
я сам супокою цього напросив
навіщо питаю не знаю навічно...
 
х х х
 
поцілований кожною буквою
розчленованих твоїх слів
я терплю в мене губи попукали
є сусальна жара в землі
 
є потреба випити зайвого
розчахнутися серед трав
є шалена потреба заднього
щоб не вилаяв щоб зібрав
 
місяць стер наші пальці об порох
ворожбу поділити встиг
розділю тебе нині порівну
по келішку кожному з них
 
дам потриматись дам пригубити
кожен порух повториться тричі
діва кара як діва обида
за тобою закриє вічі
 
а коли з дев`яти дзеркал
в тебе випорсне мозок білий
здогадаєшся ці клавіри
не відмиє жодна ріка
 
х х х
 
є місце де вода не приживається
гаряча цвіль не втримує слова
як чорний танець гордого китайця
його печаль по череву сплива
 
є місце твору – ген аж поза титрами
коли фуршетом зафіксують шок
поети повипалювали титули
на голих грудях відданих жінок
 
їм легко плисти – їм потятим хвилею
уже ніяка мрія не страшна
коли їх пальці вивернуться з вирію
усіх змете зі столу старшина
 
і буде тільки місце під портретами
вода не гнеться піниться вода
хорує час поетом над поетами
мені не жаль я кожного віддам
 
х х х
 
зоря як дичина пройде поміж рядами
судини і кістки полуда і лайно
ти вибереш вікно як пам`ятку для дами
а дама не прийде і лишиться вікно
 
гортанна тінь руки на чорному фіранку
кому її віддам сьогодні уночі
одягнуті мерці не в патоку а в рамку
я нині сам піду провідати мерців
 
опуклі від стіни відчалять силуети
забуті образи як мумії століть
ти зиму зобразив поглянь тепер в замети
меж ними золотий сатанаїл стоїть
 
х х х
дівчина знає м`ясо зійшло з води
холод зайнявся за нами і вкрився бризом
холод як пава кигиче устань і йди
але щоночі зринає патруль над безом
 
мислимо вийти разом з кожного викупу
мислимо пити воду якої нема
хай забере мене з ночі ця біла вивірка
вона не поставить крапку над обома
 
крові сьогодні замало навіть для фабули
страта повітря не виповнить дірку в грі
хто тебе знає ісусе у цьому таборі
хто тобі тричі запіє о цій порі
 
хто тебе нині ісусе до вітру виведе
хто нагодує шаленців осколком житнім
не говори не турбуйся я все вже вивідав
м`ясо зійшло з води і воно ненаситне
 
х х х
 
ніч як вікно на схід мокра і довга
плакати треба вміти сказав професор
я не збираюся з вами складати договір
я лише хочу щоб ви не чіпали весел
 
в блисках епохи вода ні вашим ні нашим
кожен безсмертний сьогодні нагадує прищ
я утікаю подалі від цих відображень
але не чую як в мене всмоктався кліщ
 
міра життя – золотий порошок з аптеки
маска життя – поет від цементу сивий
може вже цього літа мене проклянуть ацтеки
кваптеся до світанку випити мою силу
 
маєте приклад і віру – бог бур`янів воскрес
маєте землю вроздріб – кожному по україні
лишіть мені тільки стежку якою не ходить пес
лишіть мені тільки стежку і я не залишу тіні
 
х х х
 
складаю ці залякані слова
немов дитина кубики складає
задарма степ тікатиме з сенаю
його чекає та сама жорства
 
однакі мари у цієї мли
зійшло вікно і пельку мохом вкрило
а ти мені хоч дерева налий
лише такого щоб не говорило
 
х х х
 
я себе посеред ікони на дерево проміняв
і ніч прилипає до горла холодним вологим лезом
вони справді кожної ночі підбирають мені імена
і я прикриваю ними свій фіолетовий безум
 
легше терпіти муку вона виглядає старшою
її благородні стегна прикриті траурним шовком
я привітаю кожного кому дорога ця лажа
доки його в підземному не проковтне тусовка
 
я можу терпіти кожного третього в цьому світі
мостити ними дорогу якою прийдуть форелі
але вони щоранку примушують мене тремтіти
повернувшись назад у тіло і причинивши

читати