Завантажити

як поручень на кризі
за те що доручити не дано
своїй останній невмирущій книзі
 
за те що бог під ребрами зійшов
гаряче лезо а кістки холодні
за те що не розсмоктується шов
у пращу галилейської безодні
 
немислимо неміряно навспак
губами жертву втомлену вершити
на тінь вершини наступити так
немов на горло це несамовите
 
немов по ребрах крила пір’я ніж
вино червиве каменем і брудом
неначе він цю істину возніс
а кожен ліс при ній лишився судом
 
проповідає листя і смолу
могилу теплу стеле перегноєм
і кожному пропащому ослу
заповідає жити під горою
 
а слухати давно вже перестав
та й ми самі також перестаємо
немислимого духу золота
печаль над нами стелиться незримо
 
і живемо – і бог і ліс і суд
тоненьким швом помічені з безодні
їмо се тіло і п’ємо росу
а може й кров вона також холодна
 
х х х
 
ти деревам шептав
що вони не такі як вони
слово ганив за те
що життя суєтою ославило
на погнутому тлі
кучерявої гущавини
бачив знуджену тінь
недобитого каменем авеля
 
означає живеш
упокоривши день як вину
не за страх а за млин
щоб крутити замріяне колесо
розтулити печеру
мечем зруйнувати стіну
і віддатися сну
дерев`яного ідола хроноса
 
покалічені знаки
посіяні в горло трави
міражі натщесерце
хвилюють напевно сильніше
ти повинен відчути
який безпардонно живий
на потрісканій скелі
уламок печерного вірша
 
ти повинен собі
а за іншого кров і кістки
і щербата сокира
губами натерта до блиску
є стриножений берег
чужої як безвість ріки
але нині чомусь
приступив він занадто вже близько
 
х х х ?
 
і будеш ти як провидець ділити свій отченаш
на біле і на червоне на страх і на суєту
і вірити в очевидне що демон є серед нас
та він забажає інших неволити в цю слоту
 
печеного диму просить солоним дощем блука
і усмішка його боса як шибениця тонка
приносити в жертву людям наївних таких людей
і хай його потім судять він інших собі знайде
 
поранених не злічити живих не переживеш
за нами і понад нами до вік доросла стерня
помножити на причастя короні органи веж
і груди нехай накриє розпукнуте каменя
 
несила судити соком хіба що сухим стеблом
історія зависоко і господа замело
і місяць як паралітик кульгає серед золи
і ти мені кажеш квіти такі самі як воли
 
і просиш пучок прощення і воду на груди ллєш
за іншими трумни носиш над іншими б’єш хрести
і кажеш що очевидно наш демон тонкий спориш
чиє хутірне насіння у роті не донести
 
х х х
 
осінь вечір пора вмирати
голос кришиться на вітру
сон раптовий як алігатор
підкрадається угору
теплий місяць до ока липне
над повіками нависа
відчувати жага велика
червоніти їдка краса
 
осінь вечір пора безлика
і нікого щоб застеріг
що немає на світі лиха
зрозумілішого за сніг
одержимішого за листя
присоромлене до гілок
правильнішого особисто
і вірнішого за курок
 
небо кришиться волохате
пальці злизує тінь густа
ні просити ні забувати
не відважуються вуста
золотиста скоринка смерті
тихо злущується зі слів
осінь вечір пора і фертик
серце тулиться до землі
 
х х х
 
Гливка психіатрія домагань
не безконечна. Обсихають банти
розвішень наших. Безвісти прости.
 
Життя як розкурочений наган:
ні вцілити не здатне Божі ґранди,
ані в кишені жах його нести.

читати