Завантажити

(переклад з російської Олеся Барліга)

***

Як добре все-таки, що не спалили,

на цвинтарі у землю вклали.

На серці важко,

а десь там в душі -

полегкість.

Бо все-таки він тут,

і до могили можу я прийти,

Хоча могила ця далеко...

А там, внизу,

не холодно йому?

А горлечко у нього не болить?

І залозки у нього

від сирості підземної цієї

чи не запалені,

чи не набрякли?

Не плаче він від самоти,

від темряви, від страху?

Не проситься додому?

Тихесенько не плаче десь в кутку?..

Смерть-вчителька стоїть і пише букви земляні,

Указку довгу простягає

до дошки від труни...

Тече вода холодна у підземнім душі.

І там же темно!

І скрізь там посинілі, потемнілі

розпізнаються блідо,

вдивляються мертовно

присмеркові ці обличчя.

Смаглявими долонями він прикриває вуха,

боїться опустити ручки...

Тут повеліли митися чистіше -

щоб струпа жодного кривавого,

Щоб кісточки відмити всі

від жил і м’язів.

А він чотири роки перших вчився на п’ятірки,

Коли маленьким зовсім був,

до школи на землі ходив...

Проте чи стануть милі, любі руки ці

корінням темним?

Хіба можливо, щоб у волосся це хвилясте

земну пилюку заплели?..

І треба вчити мови земляні

і різне інше все,

аби весь час базікати з камінням під землею,

І подружитися з комахами землі...

Там в коридорі довгім темнім

якийсь химерний телефон висить.

Але маленький хлопчик,

ніяк йому не дотягнутися до нього.

Там влітку кволе світло заповзає,

ледь живе;

там дуже холодно узимку.

І навіть як дотягнеться він часом випадково,

ніхто ж не дасть монетку

і в нього не знаходиться жетону.

Тому Андрій не може подзвонить додому.

читати