(переклад з російської Юрія Ганошенка)

Дмітрію Кузьміну та Дмітрію Бєлякову

 

Москва біжить із Вальтера Беньяміна зими

Під білими березами трава прим’ята

і темрява

така жива

піднімається диханням своїм з усіх боків

Тут

на околиці

очима карими

З Андрій Полухіним кохався Вєнька Левінсон

Очима карими вдивлявся у друга милого коханого

І потім там була прим’ятою трава

На ранок в небі

невситимо світла летіла синява

З усіх боків прим’ялась весняна трава

З Андрій Полухіним кохався Вєнька Левінсон

В прекрасній і брудній кімнаті зі стелями високими ліпними

В прекрасних і брудних кімнатах на цій постелі сутінковій

коли студент Романов однокурсник йшов

З Андрій Полухіним кохався Вєнька Левінсон

Одне із одним бачились вони у світанкових луках

і не для того, щоб народжувать дітей і дім побудувати

а тільки для одного лиш кохання

тих рук Андрієвих гарячих і живих

торкався Вєнька

химерно так і несміливо

і не того, потім щоб народжувать дітей

воно і неможливо

А тільки для одного лиш кохання

Вони кохались безкорисно

і не для того, щоб удвох побудувати дім

і певно ж

не для того, щоби народжувать дітей

і не для того, щоб саджать дерева

А тільки для одного лиш кохання вони кохались

Їх не навчав ніхто кохати

самі лиш одне одного

вони знайшли

одного разу

у гуртожитку

Їм снився сон один

обом одразу

окремо кожному

на площі торговельній

в великому селі на Волзі

на Буг-ріці

в місциночці-містечку

Веніамін Андрій

дитина хлопчик років так семи

корзину продає

із лозиняччя сплетену

сам сплів її

та вийшов продавати

На ранок

Андрій пив воду з жмень

із крана мідного крутилась мутною світлою змією

холодна і тонка вода

І озирнувся

Побачив Вєнька його погляд

довірливий, задирливий, сумирний, відчайдушний погляд

очей прекрасних аґрусовий колір

так тонко зблиснув золотим теплом

І ось відтоді вже вони кохались

Вєнька

похмурим хлопцем був із холодком в очах

і мукою

й шаленим чорним жаром і тугою в очах

З такими ось ліловими губами

що виступають кругло

З такими ось кучерями чорнявими

немов тоненькі змії

Красиві були в нім тоненькі ступні

коли босоніж

і благородство смуглості легкої

Андрій був тихий хлопчик

босоніж він ходив у рідному селі

немов святі російські у дитинстві

не грався з іншими дітьми

а все ж бо з книгою

з якимсь розлізлим старовинним томом

з томів небагатьох

бібліотеки в школі

Та раптом із таким самовдоволенням дитячим він хизуватися наїв-

но міг,

що бився з лисогірськими він хлопцями прекрасно

В Москві Андрій колишньою Кайдашівкою йшов в столиці

Андрій ішов Кайдашівкою

якось

Худий і вузькоплечий він зупинився

Й русяві пасма зализав він кишеньковим гребінцем

Носив косоворотку

підперезавшись шкіряним тонким і темним ремінцем

Коли в пивній вони долонями одну охоплювали кружку

і в посмішках смішного і невичерпного екстазу

один на одного дивились таким чином

і пити щоб із кружки там, куди торкались губи друга

І Андрій цю кружку "скіфська чаша" називав

бо недарма він вчився добре

і в університет він готувався

і стільки він книжок читав

Московська неяскраво черемха шелестіла

і "Пантелеймон"

неначебто гукала когось ясно

Але вони не розрізняли

і марно нахилялися до неї

любовним радісно наївним слухом

Черемха навесні в прочинене вікно їх одягала духом

Черемха вулицями йде

і продається по кутках за гроші

за темні і дрібні копієчки

на мідь і срібло схожі

Не продається в цьому світі лиш Андрій

Андрій чому не продається?

Тому що він дається даром

на Підмосков’я молодій траві,

де кінчик носа злетом пролоскоче муха трав’яна

Ні, в цьому світі лиш Андрій не продається

Він віддається даром

на пагорбах

на площах на полях баталій

Все найдорожче даром віддається

На Підмосков’я молодій траві

Приходить раптом й мовчки віддається

очима шепче радісно: "Візьми!"

І важко, соромно перед людьми

таким заможним бути і безумним

Він думав про шекспірівський сонет

Про саме той шекспірівський сонет думав Вєнька Левінсон

Про той сонет - "Ну як перенести?"

Звичайно можна: що перенести? куди перенести? навіщо переносити?

Звичайно можна пригадати навіть: нeсти

ні елліна ні іудея

Але куди їх нeсти?

Авжеж нема ні елліна ні іудея

Одні лиш Вєнька і його Андрій залишились у цьому світі

І світ сидить цей і міркує: куди ж їх нeсти?

щоби не плутались у нього на шляху находженім до пекла

Уже сміються губи Вєнькині лілові

Та як перенести?

Звичайно, наклепи!

Все нужники, помийні ночви наклепів

й приниження до того, щоб пояснювать

з такою щирістю клястись та палко завіряти,

що ти не винен тут ні в чому

Та ні!

І ось іще:

та необхідність говорити і щиро вірити в свої слова й пого-

джуватися -

ось важко що перенести

Нещасного вдавати, коли нещастя в цій ненависті

й соромитись

батька та матері,

і їхньої ненависті,

й злоби облич їх

Лицем горіти й думать справедливо

Але ж як переносити це все?

Ні, ні, не той тягар образ і звинувачень,

що іншому в обличчя злісно плюнеш

а як нести тягти себе?!

Якщо би не Андрій

Андрія бачити

І тіло не твоє

воно - гора

воно - пустеля

щось страшне, живе,

й спекотне диханням піщаним

й спекотне диханням піску

А? Як це?

І окликать: "Андрій"

Стражденну посмішку м’яку ту бачить

І охопить за плечі

і закинуть руки

і серце відчувать його

долонею своєю

Щастя -

миттєвості поняття -

Андрія ухопити

піднять піднять у височінь таку!

як чайним ситечком махнути золоченим

і на одну миттєвість сонце

впіймати незвичайно і яскраво і химерно

до сміху в горлі,

який б’ється в губи,

аж до ниття у кісточці грудній

Андрій!

Поставив на поличку дзеркало й голився Вєнька Левінсон

Привідчинились двері,

зазирнув Полухін

живого тіла половина

і світло білої сорочки

І мимовільно радісно спитав просте він:

“Вєнько,

йдеш?”

ніяковіючи від радості і м’якості, нахабно трошки

Завжди для нього святом Вєнька був

І очі Вєнькині примружились так радісно і чорно блиснули

І рушника зім’яв поривчасто відкинув

і вже у двері пориваючись

буденне кинув на бігу назустріч:

“Іду, Андрійку, сонечко, іду…”

Словечко “сонечко” злетіло, сіренька пташка-соловей

з його лілових губ

які нагадують про темні сливи

Вони так сильно одне одного кохали

Вони поїхали на пароплаві на канікулах в Казань

Робфак

Пішли до візника

а серце Вєньки так боляче і добре завмирало

судомно так і мерехтливо грало

Марк

Вони давно хотіли покататись. І от збулось

І коні рушили

копитами двигтіли і наростала швидкість-швидкота

І хай! І хай!

Андрій!

Він заспівав

Чьо-орний во-оран,

што-о ти вйо-осся-а...

Воно!

І серце в біг пустилося

Ти мій!

чарівний милий голос російської старої пісні

Співай, заспівувач російський

Я ж бо знаю

яким страшним раптово можеш бути

коли не хочеш за царя молитись

Ох, співай!

Мій скарбе, мій Андрію!

Юродивий!

Похилений у пісні колос

Прозорий і тонкий російський теноровий голос

Миттєво Вєнька усвідомив

із жаху захватом

розп’яття їхнє й близькість

Одне до одного – миттєвих років тисячі

Була для Вєньки незбагненним світлом

російська пісня

А для Андрія пісня -

коли співають,

воно і є: коли співається, то пісня

Пісню він співав

І Вєнька стиснув круглий і худий

плеча Андрієвого кінчик -

Не розлучатися, ніколи, ні на мить!

І шию витягнув і закричав він: “Швидше!”

Почув тонкий дзвінкий страшний він крик,

свій крик почув,

й тоді зачув

і зрозумів й відчув себе

Він був одним небаченим шаленством

насмішкуватістю безумною він був

Він підривав міста й держави

І руйнувалися держави йому під ноги

І це міняти він не згоден

на мурашину долю, скупість і мізерність,

що свій що свій по дрібочці собі збира мурашник

Ох, Вєнька Левінсон!

ліловими губами – у гостру цю ключицю

все – біль

все – біль

Все розумів Андрій

Все зрозумів

й спокійно легко на душі у Вєньки

від цього розуміння рідного

І легко

І мліючи в його руках

Андрій затих

І весь лежав в його руках

на грудях в нього

І ось співається вже пісня про кохання:

Одного разу почалась війна

війна жахлива;

І роз’єднала двох закоханих,

серця двох друзів порізнила.

Одного разу прийшов раптово з лісу чоловік

з великим і страшним пістолем.

І ось Андрія вбив цей чоловік ножем.

З тих пір Андрій убитий,

Андрій не може повернутися…

вік юний, вік беззахисний чудесно

Андрій лишає

легко

ледь ставлячи вперед під піджаком внакидку

кістки плечей в сорочці білій

весь нахиляючись ледь-ледь вперед

Андрій!

воскреснути ти хочеш в чорний простір

в жіночої тетради восьмикутність?

За тебе вмерти згоден я!

Та як же від поразки врятувати

від беззмістовності судилища в майбутнім?

Так що ж, не хочеш перевтілення страшного?

І йдеш ти кроками легкими назавжди?

Я тільки вірю в світле “коли-небудь”,

коли, зібравшись до води, втомившись від тяжкої суперечки,

ми раптом бачимо:

вертається Андрій!

Ось він з’являється в далекому далеко,

він в піджаку внакидку,

вузькоплечий молодий прекрасний світлий хлопчик

Не буде вже страшного суду

І смертна тінь розвіється велика

Всі просто про усе забудуть і воскреснуть

Побачать небо і побачать море

читати